Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

        За дверима був довгий неосвітлений коридор. Стало якось не по собі, і це мене ще більше розвеселило і збільшило бажанням дізнатися, що ж у всій цій історії буде далі, як вона завершиться і чи буде щасливим кінець. Максим, почувши моє нервове хіхікання за своєю спиною, різко зупинився і розвернувся до мене обличчям. У темряві воно здавалося жахливим. Мене шалено вабило до цієї людини. Заборонений плід солодкий, чи він просто щось підсипав мені в лимонад.

— Волошина, я, звичайно, розумію, що ти ніколи не фотографувалася для журналу, але можна поводитися спокійніше? — сівшим голосом спитав Макс, трохи натиснувши пальцями мені на плече.

— Ні, просто я й досі не можу повірити, що це відбувається саме зі мною.

— Що відбувається?

— Все, — неохоче озвалася я. — Навіть те, що я зараз тут, зі своїм викладачем, а не сиджу вдома і не слухаю сварки брата та Діни.

Якщо чесно, я сама не розуміла, що за дурниці говорю. Мене вражало все, що сталося зі мною за останні кілька днів.

Те, як я з сумом розумію, що ми не зможемо з ним бути друзями, а сьогоднішня фотосесія, організована ним самим, — не що інше, як просто допомога.

Те, як я щовечора намагаюся заснути, а не можу. Тому що дивні думки в голову лізуть. Те, що мені несподівано захотілося мати гарні стосунки з психологом, котрого, я ненавиджу.

— Волошина, готуйся, — дзвінко заспівав викладач і відчинив переді мною двері, притримуючи рукою за талію, щоб не дозволити мені впасти на коліна. Справді, занадто темно, щоби нормально пересуватися. Я вдячна Максимові за його ввічливість по відношенню до мене.

Світло спалахнуло автоматично, а разом із цими ліхтариками, що височіли? як вуличні вогні до самої стелі, загорілися і моя уява, та бажання почати фотосесію у домішку з передчуття чогось особливого. Шпалери були перефарбовані в різнокольорові відтінки так само, як і стеля, ніби художник просто взяв пензлик і, зануривши в різні банки з фарбою, розбризкав краплі по всьому приміщенню. Посеред кімнати стояв налаштований фотоапарат, професійний, але навіть я, людина, яка погано знається на техніці, це зрозуміла з першого погляду. Навпроти нього — шкіряний червоний диван з розкиданими подушками, м'якими іграшками, такими як, плюшеві ведмедики з відірваними лапками, ляльки з ґудзиками замість очей і маленькі пластмасові немовлята з перекошеними щелепами та оголеними тільцями.

— Ну як? — я відчула дзвінкий сміх психолога у себе над вухом і його руку, що підштовхує мене вперед, на спині. — Вражає? Іграшки, до речі, мої. А цей зайчик, — він підняв рожевого кролика з одним вирваним оком і страшним, намальованим чорним маркером ротом, — з часів молодості моєї мами, уявляєш? Вона сама його шила, коли була приблизно твого віку. Тоді дівчата думали зовсім про інші речі, аніж зараз… — Максим демонстративно зітхнув і докірливо похитав головою, ніби натякаючи, що я належу до «не таких» дівчат.

— А де фотограф? — я м'яко натякнула, що не хочу продовжувати і хоч якось підтримувати розпочату тему про некультурність сучасної молоді. Знаю я цих викладачів: усе почнеться з невинного зайчика, а закінчиться тим, які всі неосвічені і аморальні стали останнім часом.

— Тута я, тута! — дзвінко озвався хтось за спиною. Біля дверей, наполовину оголений, якщо повністю розстебнуту сорочку та боксери в синю клітинку можна вважати за нормальний, пристойний і зовсім не ганебний для суспільства одяг, стояв молодий хлопець значно молодший за самого містера досконалість, приблизно сімнадцятирічного віку.

— Свят, це Аліса, — Максим потис руку хлопцеві і перевів погляд на мене. — Аля, це Святослав. Мій двоюрідний брат. Йому двадцять.

Я здивувалась. Думала, що підліток, та й у такому вигляді на очах дівчини з'явився. Обвела Свята зацікавленим поглядом, хмикнула і рушила до підготовленого для зйомок дивану.

— І що мені робити? — я розвалилася на ньому неначе королева, поклавши ноги на спинку дивана, а голову звісила вниз так, що моє волосся могло послужити ганчіркою для миття підлоги. Не знаю, у кого і, головне, коли я навчилася себе так поводити в суспільстві двох чоловіків, один із них який, до того ж, мій викладач.

Хлопці прошепотіли один одному щось, після чого Макс стукнув Свята по плечу, дивлячись на мене. Я не відразу зрозуміла, що одягла футболку на розмір більше, тому, коли так неакуратно розвалилася на дивані, не відразу помітила, як верх пристойно задерся і відкрив погляд на мій бюстгальтер з мереживною кромкою. Ледве не згорівши від сорому, я схопилася з дивана і прийняла сидяче положення.

— Спочатку ми тебе нафарбуємо, — весело заявив мій новоявлений друг. Свят присів поруч і нахабно обійняв мене за плече. Я настільки тремтіла, що не могла й запротестувати, як роблю зазвичай. — Перуку одягнемо…

— Татуювання намалюємо, — закінчив фразу Макс, відкинувши долоню брата з мого плеча. Я вдячно кивнула, але психолог нічого не помітив. Чорт, і що робити далі? Я дивилася на обох, переводячи погляд з одного на іншого, і свердлила поглядом так, ніби вони — мої ґвалтівники. Благаю, дайте востаннє поглянути на промені, захід сонця або щось подібне.

— Добро, — я стукнула в долоні і перемістилася на крісло, що стояло перед величезним дзеркалом. — Приступимо чи що?

Забувши про незручний момент, я поринула в свої мрії, насолоджуючись дотиками м'якого пензлика до своїх щік і посміхалась, коли мене просили не рухатися під час накручування коротких вій. Я танула від блаженства, коли Максим, випадково малюючи мені не ті місця, акуратно і дбайливо витирав подушечкою пальця зіпсований макіяж. Постійно помічала захоплений погляд Свята, який сидів тихо осторонь і чекав на свій час. Він часто косився на Макса і загадково посміхався.