Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

За прочиненим вікном зашарудів дощ. Важкі краплини застукали по обшивці підвіконня. Погода розігралася не на жарт. Я була у своїй кімнаті і, лежачи на спині, розглядала в темряві стелю. Лише іноді проблиски світла вогнями мерехтіли відтворюючи різні малюнки на стіні. Ці самі місячні відблиски вводили мене в роздуми.

Сьогодні я ночую у брата. Він живе зі своєю дівчиною, і я не знаю, чому вони досі разом. Льоша та Діна – дві протилежності, постійно сваряться, але люблять один одного. Мама як завжди поїхала у відрядження, а залишатися в квартирі одній не дуже хотілося, та й Діна з Льошою були не проти.

Я ліниво глянула на годинник. Невеликий, круглої форми, а за склом повільно рухалися дві кольорові стрілочки, показуючи час. Дві години ночі. У роті пересохло. Причина зовсім не хвороба, а щось інше, приховане і дуже дурне. Під час мого безсоння я думала про нього. Про Максима.

Вирішивши дійти до кухні і попити чаю і в той же час потяглася кілька разів і піднялася з ліжка. На кухні було темно, я ввімкнула світло і, нестримно зітхнувши, присіла на край столу, до цього набравши води в електрочайник і поставивши його грітися. Мене перервали гучним кашлем.

— Лялька, — це м'яке звернення завжди мене розслаблює, — ти чого не спиш, знову кошмари?

Так, у мене часті кошмари після смерті тата вже чотири роки. Я навіть відвідувала психолога, але це не допомогло. Я завжди все розповідаю Льоші, у нас глибока довіра ще з дитинства, для мене він найрідніша людина, особливо після трагедії з батьком. Хоча, коли тато був живий, я була ще тією татковою донькою.

— Ні, не цього разу, я не знаю, що відбувається, — наливаючи окріп у чашку, промовила я.

— Лисице, ти ж знаєш, що можеш мені довіритися, — брат присів поряд на стілець, зупинившись поглядом на місці, де я сиджу.

— Не знаю навіть, як сказати, загалом, я влипла, - на одному подиху промовила я.

— Інформативно… а детальніше?

Спочатку мене ніби скувало соромом, і я ледве вимовила перше слово, але незабаром, сама того не помітивши, розмовляла і виклала брату все від і до. Слово в слово передала йому фрази Максима Олександровича, у фарбах описала останні його пропозиції… Брат слухав мене, лише зрідка блимаючи очима.

— Що мені робити? — таким питанням я завершила свою розповідь, дивлячись братові у вічі. Той повільно обвів очима кімнату, переварюючи почуте, а потім раптом почав усміхатися, через що на правій щоці брата з'явилася кумедна ямочка. — Я щось смішне сказала? — думала спитати суворо, але посмішка Льоші дуже заразлива.

— Кхм ... Кхм. Ну… я в шоці, але… Я пишаюся своєю сестричкою! Не когось там зачарувала, а викладача! Та ще й так, що він сам… — Льоша замовк, але я чудово зрозуміла, на що він натякає. — Коротше, якщо ти через це паришся, то забудь. Тому що всі козирі в тебе в кишені, і ми повеселимося! Хоча спершу треба було б його перевірити, а то може він так жартує.

— Ти хворий на голову… — прошепотіла я, не знаючи, чи захоплюватися, чи дорікати йому в цьому.

— Це в нас сімейне, — посміхнувся Льоша. — Загалом від тебе нічого не потрібно. Тільки… дай мені свій розклад і повір мені! Бідолашний хлопець не знав, на що підписався, коли запропонував тобі зустрітися.

— Люблю тебе, — із щасливою усмішкою закінчила я.

***

— Так, де ця спідниця, — я практично залізла до шафи у її пошуках. — Льоша, щоб твоя срака по шву розійшлася, я ж просила тебе привезти мене раніше додому.

— Ну вибач сестричко. А що хоч за спідниця? — Льоша зайшов до кімнати, жуючи яблуко, і з цікавістю спостерігав за мною.

Я витягла з шафи чорну спідницю і блузку, те, що жодного разу не одягала з того часу, як ми переїхали з приватного будинку, прискіпливо оглянула їх і одягла. Червоніючи сильніше, ніж помідори на городі моєї бабусі, я все ще думала, чи варто так одягатися з-за якогось там психолога, дістала з полиці панчохи і завмерла в нерішучості. Згадавши, що в коридорі на мене чекають ботфорти, я зрозуміла, що втрачати мені вже нічого, і натягла панчохи так, щоб їхній край був вищий за чоботи, але не ховався під спідницею. Подивившись на себе в дзеркало, я зрозуміла, що дорога мені була одна — на панель. Але я взяла волю в кулак і змусила себе вийти з дому в цьому одязі. Якщо граємо — значить, треба діяти.

У коридорах школи на мене дивилися по різному. Хтось з захопленням (частіше це хлопці) і з ненавистю та злобою (це дівчатка). Ще б пак, іду ніби щойно з траси. Я щосили намагалася не звертати уваги, ходила з кабінету в кабінет виключно з Поліною під руку.

Пари тяглися нестерпно довго. Соціальна психологія була останньою, і я вже багато разів встигла пошкодувати, що зважилася на таку помсту. Остаточно мене добив вигук Філіпа, який мав звичку спочатку щось говорити, а потім уже думати:

— Аліско! Чого вся така гарна ходиш, хлопця шукаєш? Можу тобі допомогти.

— Волошина, Шевчук, якщо ви вирішили поговорити про своє особисте життя, будь ласка, зробіть це в коридорі, — лють, що спалахнула, в очах викладача змусила звернути на нього увагу. Я попрямувала до кафедри. Макс свердлив мене поглядом, але більше нічого не говорив.

Я почала копатися в пам'яті і включила уяву, згадуючи біографію і діяльність психоаналітика, а потім самовдоволено посміхалася і з цікавістю поглянула на викладача, тоді як той, звичайно, спокійно дивився на аудиторію. Вдавав, зрозуміло. Мій терпець урвався.