Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Свист розноситься лунко по всьому спортивному залу. Вигляд викладача психології викликав у однокласниць шалене серцебиття, а в мене, швидше за все, непередбачуваний шок. Їй-богу, Волошина, вгамуйся, — говорить керуючий у моєму мозку, — він же не примара, щоб так жахатися його.

— Всім привіт, — вітається Максим, я стою на одному місці, вчепившись пальцями в рукав светра Поліни. — Радий бачити вас, колеги. Фізрук не прийшов через дуже важливу причину.

— І яка ж цікаво причина? — навіщось спитала я.

Викладач повернув голову на мій голос. У руках він нервово крутив волейбольний м'яч, спускаючи погляд до моїх ніг.

— Річниця весілля, — з напругою озвався психолог. — Ох вже ці жінки. Не люди, а якісь демони.

Після цієї кинутої образи щодо жінок, викладач став розподіляти нас по парам. Я молилася, щоб не попався Філіп. І що ви думаєте? Цей індик - психолог поставив мене разом із Філом разом.

— Так, Філіп, вибач, але тобі доведеться бути з нею, — Максим підкинув м'яч одногрупнику, і той упіймав. Він підійшов до мене дуже близько. — Я ж просив носити довші речі.

— Це було сказано про спідницю, але якщо вам не подобається, я можу взагалі без них, — я посміхнулася. Ну ніхто не казав, що я гратиму за правилами.

— Тільки спробуй, покараю по всій суворості, — зло пробурчав викладач, а я спопеляла Кирилова поглядом.

— Ходімо, — Філіп тягне мене за рукав. Я не хочу відривати погляду від свого викладача і мрію знайти приховані причини його потворної поведінки у зелених очах. Однак, крім отруйного азарту, нічого там не ховається.

Перші п'ятнадцять хвилин, роблячи всі необхідні вправи з м'ячем, я тихо стогнала і кликала на допомогу нашого справжнього фізрука. Тільки психолог міг дати такі важкі завдання. Я вже зітхнула, а він, перевіривши кілька пар, рухається до нас. Чує моє м'яке місце, не до добра це.

— Лови, Волошина, — крикнув Максим. Я, відволікшись на його зовнішність, ганебно зіткнулася з підлогою. В нозі біль, в очах навіть потемніло. Ну, Філе, тепер ти точно доб'єшся моєї уваги.

— Чорт, пробач, Алісо, пробач! — уперше чую вибачення з уст Філіпа.

— Нічого, просто я схоже зламала ногу. Все гаразд, —  я намагаюся заспокоїти його.

Максим підбіг до нас, зважаючи на все, відчувши провину того, що не наглядав за своїми студентами. Відкладаючи мою руку, він дивиться на ногу, яка вже добре набрякла.

— Ти завжди така невдаха? — шепоче він, підхоплюючи мене під лікоть. Потихеньку ми вирушаємо до виходу.

— Буває іноді, — миттєво відповідаю я, але Максим ігнорує мою відповідь. Він попросив Філа доглянути групу, поки мене благополучно ведуть до медсестри. Який наївний Кирилов. Начебто не вчився у універі і не знає, як зазвичай працює медсестра.

До кабінету, де обробляють рани студентам, викладач доніс мене. А я тільки й могла, що обійняти його, спираючись на міцне тіло. У голові не було думок. У серці не було старої холодності. Воно ожило.

— Більше нічого не болить? — дбайливо, надто дбайливо питає він. На його обличчі прослизнув подив, коли я посміхнулась.

— Значить, таки болить, — жартівливо зауважує він, заносячи мене до медкабінету. Я його недооцінила знову. Хоч тут і нікого немає, психолог тихо прикрив двері і посадив мене на білу кушетку. — Ти ненормальна, Волошина.

— Якщо людина впала і зламала ногу — це ще нічого не означає.

Викладач риється у тумбочці і виймає звідти маленьку аптечку.

— Та не зламала ти нічого, — бурчить Максим собі під ніс. Чоловік сідає навпочіпки і проводить огляд моєї травмованої ноги. — Тримай грілку з льодом, сподіваюся, допоможе.

— Далі я сама, можете йти на пару, — я намагаюся позбутися його компанії. Мені не дуже добре. Останнім часом, близько якихось кількох днів, я сама собі нагадую маріонетку, якою керують. Ця людина викликає суперечливі почуття.

— Думаєш, мені хочеться дивитися на спітнілих студентів? — посміхається він. — Я краще з тобою посиджу.

— Залишайтеся, — на одному подиху сказала я.

— Забула, що я просив на «ти», коли ми наодинці? — він спілкується зі мною, ніби ми давні знайомі, завжди дивувалася таким людям.

— Залишайся, — виправилася я.

Він сідає навпочіпки і прикладає лід до ноги. Трохи боляче, але терпимо.

— Потримай на нозі трохи, набряк має стати меншим, — чоловік акуратно прибирає руку і залишає лід на набряклому місці, — якщо раптом стане холодно, на кілька секунд прибери, а потім приклади назад.

Максим пояснює мені все як п'ятирічній дівчинці, яка нічого не знає про життя. А мені хочеться його слухати.

Я крадькома зупинилася поглядом на спортивному костюмі викладача. Начебто нічого особливого: шорти синього кольору з номером п'ять, як у футболістів, футболка, що підкреслює красиві м'язи і вимальовує в міру підтягнуті груди, відкриті ділянки шкіри були трохи мокрими, напевно, спітніли, коли бігав з хлопцями кілометр і волосся було розпатлане.

— Тобі справді не цікаво, куди ми підемо у суботу?

Його питання застає мене зненацька.