Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

Я завжди ненавиділа ранок. За цю підроблену радість, за те, що настав новий, насичений день. За це неймовірне відчуття дискомфорту і неприємне запаморочення, що з'являється з першими звуками будильника. За цей стан, коли прокинулася, за теплі промені сонця, що зігрівають кімнату. Все це ненавиджу.

Насамперед я привела себе до ладу. Хоча, якщо сказати точніше, — доповзла до ванної і впала головою в переповнену піною і водою ємність, незважаючи на те, що не встигла набрати повітря в легені, прикрити очі і збагнути в цілому, що діється. У всьому винен мій братик, який любить будити мене. Зараз я перейшла на початок святкування своїх вихідних, мало не захлинувшись водою, що змішалася з піною, від якої сильно пахло полуницею.

Висунувши голову з води, я голосно простогнала, щоб усі почули, як страждає їхня співмешканка. Довго мучитися не довелося. Льоша, явно переграючи і намагаючись виглядати злим, сумно прошепотів:

— І що ти робиш, можу я поцікавитися?

— Ти вже поцікавився, — мабуть, я капітан очевидність, раз кажу так і повільно встаю на ноги, — наче тебе це хвилює. Якщо тобі треба – запитаєш, не треба – промовчиш. Ти начебто завжди мене розумів, на відміну від мами.

Льоша здивовано підняв брови і дивився на мене. Здавалося, зараз трохи потерпить і поверне мене назад у воду, аби я замовкла. Брат мене, як ніхто розумів і донедавна вдавав, що старанно працює, а сам знімав дівчаток на ніч і гуляв клубами. Це було секретом, мабуть. На нього вся надія. Він спадкоємець. А я люблю екстрим та драйв, без цього моє життя не може існувати.

— Іди снідати, — суворо пробурчав він, і я підкоряючись, пішла слідом за ним. — І ти пам'ятаєш? Я не мама, я тебе розумію.

Насолодитися сніданком я також не змогла, як і сном. Льоша з Діною про щось сперечалися, втім, як і завжди. Вперше я по-дитячому раділа телефонному дзвінку. Гаджет наполегливо гудів у сусідній кімнаті, розносячи від коридору до кухні легкі нотки спокійної мелодії. Звичайно, всі були настільки зайняті і настільки ліниві, що взяти слухавку довелося мені.

— Алло, — зовсім спокійно простягла я, прикладаючи апарат до вуха. На тому кінці дроту почувся смішок, і я одразу зрозуміла, хто мій співрозмовник. Чомусь пальці вхопилися за топ, сильно стискаючи тканину.

— Волошина, у тебе голос дуже смішний по телефону, — з невідривними смішками сказав викладач, потім продовжив. — Брат поряд?

— А як же? — я сумно посміхнулася. — О дев'ятій ранку тільки ненормальні у вихідний день не сплять. Ви, до речі, теж входите в цю категорію.

— Ну що ти, Волошина, — ображено прошепотів Максим, коли я вже дісталася кухні і завмерла біля проходу, звернувши увагу на зацікавлених розмовою моїх недо-батьків. — У мене сьогодні стільки справ, стільки справ, — як завантажена справами людина, видихнула тривожно психолог, — пов'язаних із твоїм приходом до шостої вечора.

— І що ж це за такі справи? — я зиркнула на брата, помітивши його насторожений погляд на собі. — Втім, неважливо, сама дізнаюся, — домовилася я приречено. Через дві пари очей я не могла нормально поговорити навіть зі своїм персональним пеклом. Дожили, називається.

— Дай слухавку Олексію, будь ласка, — по-доброму попросив Максим. Я простягла телефон братові.

— Та гаразд, ти що?!.. Окей… Так, добре… У межах розумного тільки, — уривчасто чула я фрази брата, але вже тішилася за те, що Кирилов не розповів братові про мої виступи на його парах.

— Так, чекаю на тебе о п'ятій вечора, — мій брат попрощався з викладачем і як ненормальний вилетів з-за столу. Мені стало страшно. Цей Максим... точно... не людина.— Чого ти мені не казала, що Макс тепер в тебе викладає в універі?

— А звідки я знала, що ти знаєш Максима Олександровича? — здивувалась я.

— Ну ти даєш, ми з Максом тобі соплі витирали в дитинстві, а ти його не пам’ятаєш?

Максим Олександрович — це і є мій супермен з дитинства?

— Отже, готуєтеся до виступу на день вузу? —  Запитав мене він, я збиралася відповісти, вже рота відкрила і вирішила збрехати, як він розсміявся.

— Так, Льош, — вирішила підтвердити я. — Сьогодні писатимемо сценарій.

— Ага, Макс сказав, — усміхнувся він. — Та добре розслабся, йому я можу довіряти, не думав, що він викладати подався. Кір за тобою заїде о п'ятій вечора, боїться, що до його квартири ти дороги не знайдеш. І назад до дому теж він довезе, —  додому довезе, значить? Мене довезе, отже? Господи, в одній машині. З ним. Прибийте мене!

***

В очікуванні приїзду свого викладача я була в стані крайнього занепокоєння через щось невідоме мені самій. Весь цей час я прислухалася до кожного кроку, як маленька, дурна дитина. А в цей момент пролунав дзвінок у двері, завдяки приходу нашого почесного гостя. Я зовсім збожеволіла і здригалася в передчутті зустрічі. Мабуть, неправильні думки лізли в мою голову.

Вийшла вже підготовлена до «подорожі». Одяглась у простий одяг, але дуже зі смаком, зручно і, головне для мене, комфортно у всіх місцях, і нічого не пережимало там, де не потрібно. Проходячи повз величезне дзеркало в коридорі, я крадькома глянула на своє відображення і швидкоплинно посміхнулася сама собі. Фірмові кросівки, які купила нещодавно в Мілані, картата сорочка та сині, завужені до низу джинси. Волосся розкидане по плечах у творчому безладді. Насправді це називається лінню.

У вухах дзвеніло. Або... так, цей голос належав йому. Максим обговорював щось із Льошою, поки я не вийшла до них.

— Алісо, привіт, — психолог добродушно кивнув головою, мені тільки лишалося повторити його привітний жест і підійти до них ближче. Та не часто він мене на ім'я називає. В основному тільки й чую: «Волошина, що ж Волошина-Волошина, як можна…» — бісить.

— Якщо не зможеш малу назад привезти, подзвони, я під'їду, — почав свою надмірну опіку брат. Я закотила очі, моментально відчувши неприємний пекучий біль, що пробіг швидким електричним розрядом по спині. Максим сильно ущипнув мене. Що за дідько?