Дитина від батька мого чоловіка - Олександра Багірова

– Ми? - холодний сміх, ніби загострений клинок, завдає удару прицільно в серце. – Ілоно, ми лише непогано проводили час на взаємовигідних умовах.

- Навіщо ти так?! Все було інакше! Ти ніколи не говорив про… дружину… - ковтаю гіркі сльози, - Владе, не вірю… що це для тебе нічого не значить… У нас кохання… я відчуваю… - б'ю себе кулаком у груди, - Ось тут відчувала… непідроблене… справжнє …

Неможливо ось так миттєво прийняти реальність. Я вважала, що слово «дружина» застосовується тільки до мене. Наївно? Так… Довірливо? Без сумнівів.

Мені дев'ятнадцять, я покохала з першого погляду і на все життя. Віддала себе людині повністю. І в моїй реальності результат, що ми розлучаємося, був просто не допустимим.

І тепер, як мені прийняти факт наявності дружини? Коханої? Щось пекуче тече в кров, отруює повітря, заповнює легені їдким димом гіркоти. Він після мене йшов туди, в іншу сім'ю, пестив свою дружину, говорив ніжні слова, обіймав. Це неможливо витримати. Неможливо пережити. Я досі не можу повірити, визнати, що мій світ розколовся на мільярд уламків, і кожен жорстоко встромляється в серце.

- Як і ти не повідомляла про своїх… кхм… кавалерів, - ніяких емоцій на обличчі, камінь, непробивний, холодний. - Про яке кохання ти шепочеш, дівчинко? - іронічно вигинає брову. - Ти лише епізод. Не більше.

- Я була вірна тобі! Тобі не вдасться мене забруднити! - тільки мої слова б'ються об металеву стіну.

Вони не доходять до нього. Ми ніби вмить опинилися у різних світах. Це у будь-якому разі кінець. Я не погоджуся на роль коханки. Не зможу його ділити. Він не піде із сім'ї. У мене тепер є тільки моя дитина, плід першого і єдиного кохання. Мій безцінний скарб.

- Хто батько не має значення. Я допоможу тобі, – каже так, ніби робить мені, недостойній його уваги, величезну послугу.

Серйозно?

- Та невже? Як дбайливо з твого боку! - навіть не намагаюсь приховати злого сарказму.

- Народиш, я заберу дитину, дам тобі грошей. Навчання закінчиш в іншій країні, - він прийняв вольове рішення і його моя думка не турбує.

Я так і не можу отямитися. Нагадую собі побитого собаку. А він все завдає словесних ударів. Один болючіший за інший. За що? Адже я віддала йому все! Усю себе! Любила, не бачачи берегів. Кому я брешу, досі люблю. Від цього ще болючіше.

- Ні! Ти не посмієш забрати мою крихітку! - Інстинктивно прикладаю долоні до живота.

Термін ще дуже маленький, але я відчуваю тепло всередині. І я вигризу для своєї дитини щастя за всяку ціну. Не дозволю розлучити мене з ним. Ніколи. Нізащо!

- А що ти йому можеш дати? - посміхається, в карих очах палає темна безодня. - Обірванка, яку я по доброті душевній підібрав. Ти живеш у винайнятій мною квартирі, я оплачую твої рахунки, завдяки мені тебе відновили в інституті. Яке життя з тобою чекає на дитину?

Таке враження, що він мав на меті морально розіп'яти. Втоптати у бруд. Невже це мій генерал, той, кому я довіряла більше, ніж собі?

- Не все довкола крутиться навколо грошей! Я впораюсь! Але ніколи, - дивлюсь в любимі і вже такі чужі очі. Лють надає сил, - Ніколи, чуєш мене, не відмовлюся від своєї кровиночки!

- Пафосні слова, Ілоно. Тільки за ними пшик, - клацає пальцями в повітрі. - Без фінансів на тебе чекало життя на вулиці. Таку ж долю для своєї дитини хочеш? Будь розумною. І ми вирішимо питання мирно, - дістає з кишені мобільний, щось там переглядає, на мене не звертає уваги.

– Мирно? Забрати у мене сина? Я знищу тебе, прийду на роботу і все розповім! Якщо треба, навідаюсь і до твоєї дружини! - Погрози зриваються з губ перш, ніж щось усвідомлюю.

Мені хочеться заподіяти йому хоч соту частину болю. Щоб відчув себе в моїй шкурі, хоч на мить.

- Двері відчинені, вперед! - Знущальний сміх впивається в грудну клітку. Як же боляче, не вистарчає повітря, воля слабне. - Тільки потім не нарікай на наслідки. Звинувачувати в них ти можеш лише себе.

- Що ти за монстр такий? - Потік гірких сліз застилає очі.

- Не бачу сенсу продовжувати цю дурну розмову, - підводиться з крісла. – Прийди до себе, увімкни логіку. Подумай про майбутнє для своєї дитини. Моє слово – він матиме все.

- Кохання не продається і не купується. Але твоєму кам'яному серцю цього не зрозуміти, - дивлюся в його очі, там немає жодного натяку від колишньої пристрасті та захоплення. Все зникло. Випарувалося. Залишивши лише кровоточиву рану.

 - Твоє кохання чудово продалося, Ілоно, - бере мене двома пальцями за підборіддя. Довго дивиться мені в очі, засмоктує у свою чорну безодню. - Що ти наробила, дурненька ... - В останній фразі вловлюю гіркі ноти. Його обличчя на мить спотворює гримаса болю. І відразу все ховається за холодною сталлю.

Здалося. Монстр нездатний відчувати людські емоції.

Влад пішов, грюкнувши дверима. Залишивши після себе шлейф гіркоти та зради. А під уламками розбитих надій горить моє кохання, корчиться в муках і не гине. Воно все ще вірить у диво. Даремно…