Загублена - Гілліан Флінн
Джен кивнула здалеку, не перетинаючись зі мною очима, але Майк підійшов, якраз коли я виходив з авта.
— Мені так шкода, друже. Якщо знадобиться допомога, ти тільки скажи. Будь-що. Я зранку покосив моріжки, тож принаймні за це ти можеш не турбуватися.
Ми з Майком по черзі косили всі покинуті недоглянуті території у блоці. Весняні зливи перетворювали подвір'я на джунглі, а це приваблювало єнотів. Єноти були повсюди. Пізно вночі гризли сміття, прокрадалися у наші підвали, відпочивали на наших порогах, наче ліниві домашні тваринки. Косіння трави не дуже їх відлякувало, але ми принаймні могли побачити наближення цих шкідників.
— Дякую, чоловіче, дякую,— мовив я.
— Друже, моя дружина впала в істерику, коли почула про це,— розповів він.— У справжню істерику.
— Прикро це чути,— сказав я.— Мені треба...— я вказав на двері.
— Просто сидить у будинку і плаче над світлинами Емі.
Я навіть не сумнівався, що за ніч в інтернеті вже виринули тисячі фотографій — просто для того, щоб підгодовувати жалюгідні потреби таких жінок, як Майкова дружина. Я зовсім не співчував королевам мелодрами.
— Агов, я хотів запитати...— почав Майк.
Я поплескав його по руці та знову тицьнув на двері, наче мав якісь негайні справи. Відвернувся до того, як він зміг запитати, і постукав у двері власного будинку.
Офіцер Веласкес провела мене нагору, до власної спальні, до власної шафи, повз сріблясту квадратну подарункову коробку, і дозволила перебрати власні речі. Уся ця ситуація напружувала мене: отак обирати одяг на очах у цієї молодої жінки з довгою каштановою косою. Ця жінка, мабуть, оцінювала мене, формуючи про мене думку. Врешті я обрав навмання. Остаточний образ вийшов бізнесово-повсякденний: класичні штани й сорочка на короткий рукав, наче я зібрався на конференцію. Я подумав, що це цікава тема для есе: вибір одягу, коли близька тобі людина зникає безвісти. Мого внутрішнього жадібного, зголоднілого за новими темами писаку неможливо було вимкнути.
Я запхав усе це в сумку і розвернувся, дивлячись на подарунок на підлозі.
— А можу я зазирнути всередину? — запитав я.
Веласкес завагалась, а потім вирішила не ризикувати.
— Ні, пробачте, сер. Краще не зараз.
Краєчок святкового паперу акуратно розрізали.
— Хтось уже його дивився?
Вона кивнула.
Я обійшов Веласкес, щоб підійти до коробки.
— Якщо його вже оглянули, то...
Вона перегородила мені шлях.
— Сер, я не можу дозволити вам це зробити.
— Це просто безглуздо. Це ж для мене, від моєї дружини...
Я знову її обійшов, нагнувся і вже поклав одну руку на пакунок, як дівчина ззаду обхопила мене за одяг на грудях. Я відчув миттєвий вибух люті, бо ця жінка насмілилася наказувати мені, що робити у власному домі. І хай як би я намагався бути маминим мазунчиком, голос мого батька несамохіть з'являється у мене в голові, вкладаючи туди жахливі думки, дикі слова.
— Сер, це місце злочину, ви...
Тупа сука.
Раптом у кімнаті з'явився її напарник — Ріордан. Він теж опинився на мені, я намагався їх струсити: «Добре, добре, дідько»,— а вони спихали мене східцями. Біля входу повзала на чотирьох криміналістка. Гадаю, шукала сліди крові. Вона безпристрасно на мене зиркнула і повернулася до роботи.
Дорогою до Го я змусив себе заспокоїтися. Це була лише одна з цілої серії дратівливих і дурних речей, які робитиме поліція під час цього розслідування (мені до вподоби правила, які мають сенс, а не правила без жодної логіки), тож варто заспокоїтися. «Не дражни копів»,— сказав собі я. За необхідності варто повторити: «Не дражни копів».
Заходячи у відділок, я зіштовхнувся з Боні, яка підбадьорливо повідомила: «Приїхали батьки Емі, Ніку»,— наче пропонувала теплий кексик.
Мерібет з Рендом стояли обійнявшись. Посеред відділку. Вони нагадували пару, яка позувала для фотографа. Отакими я їх завжди й бачив: поплескували одне одного руками, притискалися підборіддями, терлися щоками. Хай коли я навідувався до будинку Елліотів, то починав постійно покашлювати: кх-кх, я йду! — бо ця парочка могла стояти десь за рогом, пестячи одне одного. Вони цілувалися з язиком, навіть якщо розставалися ненадовго, і Ренд полюбляв лапати свою дружину за попу, коли проходив повз неї. Це було для мене дико. Мої батьки розлучилися, коли мені було дванадцять, а в дитинстві я бачив хіба що скромний цьомчик у щоку, якщо не можна було його уникнути. На Різдво, на днях народження. Сухими губами. Навіть під час їхніх найкращих подружніх днів розмови моїх батьків були винятково ділові.
«У нас закінчилося молоко».
«Я сьогодні куплю».
«Потрібно це як слід попрасувати».
«Займуся цим сьогодні».
«Ну наскільки важко купити молоко?»
Мовчання.
«Ти знову забула викликати сантехніка».
Зітхання.
«А бодай йому, негайно одягни пальто і шуруй по кляте молоко. Вже».
Ці накази роздавав батько — менеджер телефонної компанії середньої ланки, який сприймав мою матір у найкращому разі як некомпетентну підлеглу. А в найгіршому разі? Він ніколи її не бив, але його чиста мовчазна лють переповнювала будинок цілі дні, тижні, а інколи робила повітря таким важким, аж неможливо було дихати. Батько походжав навколо, вип'ятивши щелепу, й це надавало йому вигляду пораненого мстивого боксера. Він так гучно скреготів зубами, що чути було навіть на іншому боці кімнати. Жбурляв речі біля матері, але не в неї. Я певен, що він казав собі: «Я ж ніколи її не б'ю». Я певен, бо через цю формальність він ніколи не бачив себе в ролі кривдника. Але він перетворював життя нашої родини на нескінченну подорож з поганими вказівниками і розлюченим водієм. Відпустка, яка так і не стала веселою. «Не змушуй мене розвертати автомобіль». Та прошу, розверни його.
Не думаю, що батько мав проблеми конкретно з моєю матір'ю. Він просто не любив жінок. Він вважав, що вони тупі, непослідовні, дратівливі. «Тупа сука» — це була його улюблена фраза для будь-якої жінки, яка його бісила: для водійки авто, офіціантки, нашої вчительки, жодної з яких він особисто не бачив, бо батьківські збори були прерогативою
