Загублена - Гілліан Флінн
Татко зателефонував, щоб привітати з річницею, а я підняла слухавку і збиралася не засмучувати його, але почала ридати одразу ж, як почала говорити. У мене виходила якась жахлива куряча розмова: мваха-ваа-гвах-і-вааа-ва, тож довелося розповісти йому причину, а тато порадив відкоркувати пляшку вина і тимчасово ним утішитися. Тато завжди виступає за те, щоб піддатися похмурому настрою. Та все одно Нік розізлиться через моє зізнання Ренду, а той, звісно ж, виконає свій батьківський обов'язок, поплескає мого чоловіка по плечу та скаже: «Чув, що тобі випала якась аварійна пиятика під час вашої річниці, Нікі». І почне хихикати. Тож Нік дізнається і розізлиться на мене, бо хоче, щоб мої батьки вважали його ідеальним. Він аж сяє, коли я розповідаю їм історії про бездоганного зятя.
Тільки не сьогодні. Знаю, знаю, я поводжусь, як дитина.
Вже п'ята ранку. Сонце почало сходити — світить майже так само яскраво, як вуличні ліхтарі, які тільки-но вимкнулися. Мені завжди подобалося це перемикання — коли я так рано прокидалася. Коли я не можу спати, то вилізаю з ліжка і на світанку ходжу вулицями, а коли ліхтарі водночас гаснуть, то відчуваю, наче стала свідком чогось особливого. Аж хочеться оголосити: «Ну ось, ліхтарі вимкнулися!» У Нью-Йорку найтихіший час якраз не третя ночі чи четверта ранку — в ці години на вулицях забагато запізнілих клієнтів барів, які перегукуються, запихаючись у таксі, й волають у свої мобілки, викурюючи останню цигарку перед сном. П'ята ранку — це найкращий час, коли цокання твоїх підборів по тротуару звучить незаконно. Усі поховалися по своїх коробках, а ти сама у цілому місті.
Ось що відбулося: Нік заявився додому десь після четвертої, і його, наче та плацента, огортав запах пива, цигарок і смажених яєць. Я ще й досі не спала, чекаючи на нього. Мозок розривався після кіномарафону «Закону і порядку». Нік усівся на оттоманку, зиркнув на подарунок на дивані й нічого не сказав. Я і собі на нього повитріщалася. Він навіть не збирався вибачатися: агов, пробач, що сьогодні вийшла така лажа. Це все, чого я хотіла: просто невеличкого визнання своєї провини.
— Щасливої річниці,— починаю я.
Він зітхає: це глибокий багатостраждальний стогін.
— Емі, в мене був найгівняніший день у житті. Прошу, не доповнюй його ще і провиною.
Нік виріс із батьком, який навіть не чув про вибачення, тож коли мій чоловік розуміє, що налажав, то переходить в оборону. Я про це знаю і зазвичай можу перечекати... зазвичай.
— Я лише побажала тобі щасливої річниці.
— Щасливої річниці, мій клятий чоловіче, який знехтував мною в мій великий день.
Ми десь зо хвилину мовчимо, всередині все стискається. Я не хочу виступати в ролі поганця в цій ситуації. Я на це не заслуговую. Нік підводиться.
— Ну і як усе пройшло? — мляво цікавлюсь я.
— Як усе пройшло? Збіса хріново. Шістнадцятеро моїх друзів стали безробітними. Це було жалюгідно. Я, мабуть, незабаром до них приєднаюся. За кілька місяців.
Друзі. Йому навіть не подобається половина цих хлопців, але я мовчу.
— Знаю, що зараз це здається жахливим, Ніку. Але...
— Ну, для тебе це не жахливо, Емі. Для тебе таке ніколи не буде жахливим. Але для решти? Інша справа.
Знову про старе. Ніка обурює те, що мені ніколи не доводилося перейматися через гроші й ніколи не доведеться. Він вважає, що це робить мене слабшою за інших, і я з ним згодна. Але я теж працюю. Не постійно. Деякі мої подруги не працювали жодного дня у своєму житті; вони обговорюють працюючих людей співчутливими тонами, наче говорити про жируху з «таким приємним обличчям». Вони, нахилившись уперед, кажуть: «Ну звісно, Елен має працювати»,— немов у виставі Ноеля Коварда. Вони не враховують мене, бо я можу кинути роботу, коли завгодно. Мені можна цілі дні займатися доброчинністю, оздобленням будинку, садівництвом і волонтерством, а я й не вважаю, що погано будувати своє життя навколо цих речей. Найпрекрасніші добрі вчинки роблять жінки, яких усі зневажають. Але я працюю.
— Ніку, я взагалі-то на твоєму боці. Ми в будь-якому разі залишимося на плаву. Мої гроші — це твої гроші.
— У шлюбному договорі таке не вказано.
Він справді налиганий. Він згадує про шлюбний контракт, лише коли хильне зайвого. Тоді повертається вся зневага. Я повторювала ці слова сотні, справді сотні разів: шлюбний контракт — це просто ділова угода. Він не для мене, і навіть не для батьків, а для моїх адвокатів. Це абсолютно не стосується нас — нас із тобою.
Він шурує на кухню, жбурляє гаманець і зім'яті долари на столик, жмакає шматок паперу та кидає його у сміття разом з купою чеків.
— Це просто огидні слова, Ніку.
— Це просто огидне почуття, Емі.
Ходою пияка, немов через болото чеберяє, він підходить до бару й наливає собі ще один келих.
— Тобі ж стане від цього погано,— кажу я.
Він піднімає келиха й салютує мені.
— Ти просто не доганяєш, Емі. Ти просто не здатна. Я працюю з чотирнадцятьох років. Я не їздив у бісовий тенісний табір чи письменницький табір, не готувався до ЗНО й не робив усієї іншої фігні, як, вочевидь, усі жителі Нью-Йорка. Натомість я витирав столики у торгівельному центрі, косив газони, їздив до Ганнібала, заради туристів перебирався на клятого Гека Фінна, а опівночі відчищав чавунні пательні.
У мене виникає бажання засміятися, ну взагалі-то зареготати. Надірвати живіт від сміху, щоб зачепити Ніка і щоб невдовзі ми обоє заливалися, а потім це все скінчилося. Ця літанія жалюгідних робіт. Подружнє життя з Ніком завжди нагадує мені, що люди здатні на жахливі речі заради грошей. Після одруження з Ніком я почала завжди махати людям, одягненим у костюми бутербродів.
— Мені довелося працювати набагато важче за усіх інших, щоб лише потрапити в журнал. По суті я двадцять років витратив, щоб дістатися туди, де я зараз, а тепер все це зникне, а я в біса нічого іншого робити не вмію.
