Загублена - Гілліан Флінн
Ще аж п'ять років моя мати терпіла таке ставлення. А потім одного дня я повернувся зі школи, а батька немає. Він був ще зранку, а по обіді вже зник. Мама всадовила нас за обідній стіл і оголосила: «Ми з батьком вирішили, що для всіх буде краще, якщо ми житимемо окремо»,— а Го розревілася і заволала: «Господи, я ненавиджу вас обох!» — а потім замість побігти у свою кімнату, як вимагав сценарій, вона підійшла до мами й обійняла її.
Отож батько зник, а моя худенька знедолена мати погладшала і стала щасливою. Ну, трохи набрала вагу і стала надзвичайно щасливою, як і мало бути з самого початку: здута кулька, яка нарешті наповнюється повітрям. Уже за рік вона перетворилася на жваву, теплу, життєрадісну пані, якою була б і досі, якби не померла, а її сестра казала: «Слава Господу, що давня Морін повернулася». Наче жінка, яка нас ростила, була таким собі двійником.
Щодо батька, то я роками розмовляв з ним по телефону десь раз на місяць. Розмови були чемні й інформативні. Такий собі переказ подій з нашого життя. Про Емі батько питав лише одне: «Як там Емі?» — що не вимагало іншої відповіді, окрім: «З Емі все гаразд». Він уперто тримав дистанцію, навіть коли почав після шістдесяти поринати у слабоумство. «Якщо завжди приходиш заздалегідь, то ніколи не запізнюєшся». Це була батькова мантра, і таким став і наступ Альцгеймера: повільний спуск у прямовисну розщелину, що змусило нас переселити нашого незалежного батька-жінконенависника у величезний будинок, де смерділо курячим бульйоном і сечею, де він був оточений жінками, які цілодобово йому допомагали. Ха.
Батько мав свої вади. Саме це казала наша щиросердна мама. Він мав вади, але не бажав нікому зла. Мило було з її боку так казати, але він таки бажав зла. Сумніваюся, що моя сестра коли-небудь вийде заміж. Якщо вона сумує, стурбована чи зла, то має побути на самоті. Вона боїться, що чоловік знехтує її жіночими сльозами. Я не набагато кращий. Добрі риси перейняв від матері. Я вмію жартувати, сміятися, кепкувати, святкувати, підтримувати і хвалити. По суті, я здатен жити й функціонувати під сонцем, але не вмію спілкуватися зі злими сльозливими жінками. В такі моменти я відчуваю, як усередині піднімається батьківська лють, та ще й у найогидніший спосіб. Емі може підтвердити. Вона б однозначно розповіла вам, якби була тут.
Я спостерігав за Рендом і Мерібет, поки ті не помітили мене. Роздумував, наскільки люті вони будуть. Я вчинив непростимий гріх, так довго їм не телефонуючи. Через таке боягузтво мої нові родичі назавжди закарбують у пам'яті той тенісний вечір: тепло, на корті стукотять ліниві жовті м'ячики, риплять тенісні кросівки — звичайний вечір четверга, яким вони так насолоджувалися, в той час як дочка була невідомо де.
— Ніку,— побачив мене Ренд Елліот.
Він підійшов до мене за три довгі кроки, і поки я готувався до удару в щелепу, розпачливо-міцно обійняв мене.
— Ну, як ти тримаєшся? — прошепотів у мою шию він і почав розхитуватися. Нарешті голосно зітхнув, проковтнув схлипування і вхопив мене за руки.— Ми обов'язково знайдемо Емі, Ніку. Інакше ніяк. Вір у це, гаразд?
Ренд Елліот ще кілька секунд утримував мене своїм блакитним поглядом, а потім знову розклеївся: три дівчачі схлипи вихопилися в нього, наче гикавка. І тут Мерібет приєдналася до обіймів, сховавши обличчя під чоловіковою рукою.
Коли ми роз'єднали обійми, вона глянула на мене величезними приголомшеними очима.
— Це просто... це просто жахіття,— вичавила вона.— Як ти, Ніку?
Коли Мерібет запитала мене «Як ти», то це не було з увічливості, це було екзистенційне питання. Вона вивчала моє обличчя, і я був певен, що й мене теж вивчає і продовжуватиме занотовувати кожну думку та дію. Елліоти вірили, що кожна деталь має бути прийнята до уваги, оцінена, класифікована. Все це має якесь значення, усе може пригодитися. Мама, Тато, Дитина — троє прогресивних людей, які мають три дипломи з психології: вони ще до дев'ятої ранку встигають намізкувати більше, ніж звичайні люди за цілий місяць. Я пам'ятаю, як одного разу відмовився за вечерею від вишневого пирога, і Ренд нахилив голову набік і мовив: «А-а-а! Іконоборець. Нехтує простим символічним патріотизмом». А коли я спробував віджартуватись і зізнався, що насправді не люблю вишневий пиріг, Мерібет торкнулася Рейдової руки: «Це все через розлучення. Всі ці приємні обіди, десерти, які родина їсть разом, для Ніка це все просто неприємні спогади».
Це було безглуздо, але надзвичайно мило. Ці люди витрачають так багато енергії, щоб розгадати мене! А відповідь проста: «Я просто не люблю вишні».
До пів на дванадцяту відділок нагадував вулик. Телефони дзвонили, люди волали з усіх боків приміщення. Жінка, чийого імені я так і не розчув і яку запам'ятав, як торохтливий бублик волосся, раптом з'явилася біля мене. Я навіть не уявляв, скільки вона тут стояла: «... а головне завдання, Ніку, це змусити людей шукати Емі та показати, що в неї є родина, яка її любить і хоче повернути. Все буде під контролем. Ніку, ви мусите... Ніку?»
— Ага.
— Люди захочуть почути кілька слів від її чоловіка.
З іншого боку приміщення до мене проривалася Го. Вона підкинула мене у відділок, а потім погнала до «Бару», щоб півгодинки подбати про справи. Тепер сестра поводилася так, наче покинула мене на тиждень: зиґзаґом продиралася між столами, ігноруючи молодого офіцера, який, безсумнівно, і привів її, і робила вона це акуратно, спокійно й поважно.
— Ти ще тримаєшся? — почала Го, притискаючи мене однією рукою. Чоловічі обійми. Діти з родини Даннів не дуже вміють обійматися. Палець Го опинився на моїй правій пипці.— Як би я хотіла, щоб мама була з нами,— прошепотіла сестра.
Я думав про те саме.
— Новини є? — запитала вона, відхиляючись.
— Нічого, в біса нічого...
— У тебе такий вигляд, наче ти погано почуваєшся.
— Я почуваюся жахливо.
Я вже збирався зізнатися їй у тому, яким був ідіотом, не дослухавшись
