Загублена - Гілліан Флінн

— Ви не знаєте групу крові своєї дружини?

— Може, перша? — навмання припустив я.

Боні насупилася, потім видала звук, що нагадував видих на йозі.

— Гаразд, Ніку, ось що ми зробимо, щоб допомогти.

Вона почала перераховувати: мобілка Емі моніториться, її фото розповсюджене, її кредитки відстежуються. Допитують відомих сексуальних злочинців. Наш не надто заселений район прочісують. Наш домашній телефон прослуховують на той раз, якщо будуть дзвінки з вимогою викупу.

Я не знав, що сказати. Розгрібав свій мозок у пошуках якихось фраз. Що саме чоловік каже в цій точці фільму? Залежить від того, винен він чи ні.

— Не можу сказати, що це мене заспокоює. А ви... а це розслідування викрадення, чи пошуки зниклої людини, чи щось інше?

Я знав статистику, знав її з того реаліті-шоу, в якому тепер став зіркою. Якщо перші сорок вісім годин нічого не виявили у справі, то її навряд чи розплутають.

— Ну, розумієте, моя дружина зникла. Моя дружина зникла!

Я щойно це по-справжньому усвідомив і вимовив так, як треба було: панічно й розлючено. Мій батько поєднував у собі безліч сортів гіркоти, гніву й ворожості. У вічній боротьбі уникнути перетворення на нього я розвинув неспроможність демонструвати негативні емоції. Це робило мене схожим на йолопа: у мене в животі могло клубочитися кодло в'юнів, а ні з обличчя, ні з моєї мови нічого й не подумаєш. Це одвічна проблема: забагато самоконтролю чи повна його відсутність.

— Ніку, ми сприймаємо усе це надзвичайно серйозно,— мовила Боні.— Криміналісти в цю мить обстежують вашу домівку, і їхні дані допоможуть нам. Зараз що більше ви розповісте нам про дружину, то краще. Яка вона?

На думку спали звичні відповіді чоловіків: «Вона мила, вона неймовірна, вона приємна, на неї можна покластися».

— Що означає «яка вона»? — запитав я.

— Розкажіть мені більше про її особистість,— пояснила Боні.— Ну, наприклад, що ви придбали для неї на вашу річницю? Прикраси?

— Я ще не встиг нічого купити,— зізнався я.— Я збирався зробити це по обіді.

Я чекав на смішок і на фразу «мамин мазунчик», але цього не відбулося.

— Добре. Ну, тоді розкажіть про неї. Вона товариська? Вона... ну я не знаю, як це правильно сформулювати... ньюйорківка? Ну, от чи може її поведінка здатися комусь грубою? Образити когось?

— Я не знаю. Вона, звісно ж, не наймиліша людина на світі, але не настільки задиракувата, щоб комусь хотілося... завдати їй болю.

Це вже була одинадцята брехня. Теперішня Емі була достатньо задиракувата, щоб хотілося завдати їй болю. Я маю на увазі сьогоднішню Емі, яка лише віддалено нагадує жінку, в яку я колись закохався. Це була жахливо-казкова зворотна трансформація. Лише за кілька років ота давня Емі — дівчина зі щирим сміхом і легким поглядом на життя — буквально полиняла, скинувши і шкіру, і душу, і вилізла ця нова роздратована, зла Емі. Моя дружина вже не була моєю дружиною, а стала вузлом з колючого дроту, який так і просився розплутати його, а я не годився для цієї роботи зі своїми товстими онімілими тремтячими пальцями. Селюцькими пальцями, не натренованими для складного й небезпечного завдання розплутати Емі. Коли я показував їй свої закривавлені куці пальці, вона зітхала і розгортала свій таємний уявний записник, де підраховувала мої недоліки, завжди помічаючи всі провали, слабкості, провини. Моя стара Емі, дідько, вона була класна. Вона була весела. Вона мене смішила. Я вже й забув це. А ще вона сміялася. На всю горлянку, десь аж з тієї невеличкої западинки, що і є найкращим місцем, щоб почати сміятися. Вона скидала свої образи, як пригорщі пташиного корму: ось вони тут, а ось їх уже немає.

Тоді вона не була цією теперішньою істотою, якої я боявся більш за все: сердитою жінкою. Я не вмію ладнати з сердитими жінками. Вони пробуджують у мені якусь огидну сутність.

— Вона владна? — поцікавився Гілпін.— Любить усім заправляти?

Я згадав календар Емі, розписаний на три роки наперед, і якщо зазирнути десь на рік у майбутнє, то можна побачити конкретні зустрічі: дерматолог, дантист, ветеринар.

— Вона все планує, вона не... ну знаєте, не любить спонтанності. Їй подобається писати переліки і викреслювати в них пункти. Домагатися поставленої цілі. Саме тому усе це так безглуздо...

— Це, мабуть, вас із розуму зводило,— поспівчувала Боні.— Якщо ви не належите до такого типу людей. Ви здаєтесь особистістю типу Б.

— Я справді більш спокійний, мабуть,— сказав я. А потім додав те, що й мав додати: — Ми доповнюємо одне одного.

Я поглянув на годинник на стіні, й Боні торкнулася моєї руки.

— Агов, а чому б вам не зателефонувати-таки батькам Емі? Я певна, вони будуть вдячні.

Було вже за північ. Батьки Емі лягали спати о дев'ятій: вони неабияк вихвалялися цим фактом. На цю мить вони вже десятий сон бачать, тож це стене наглим дзвінком посеред ночі. Мобілки завжди вимикались о восьмій сорок п'ять, тож Рейдові Елліоту доведеться човгати від ліжка через увесь коридор, щоб підняти слухавку на старому важкому телефоні; він незграбно шукатиме окуляри, метушитиметься з настільною лампою. Наводитиме собі усі можливі причини не хвилюватися через такий пізній дзвінок. Наводитиме всі невинні причини, з яких може дзвонити телефон.

Я двічі набирав — і вішав слухавку до того, як починалися гудки. Коли таки наважився подзвонити, то до телефону підійшла Мерібет, а не Ренд, і відповіла глибоким голосом, що загудів у моїх вухах. Я дійшов лише до «Мерібет, це Нік», коли втратив самовладання.

— Що сталося, Ніку?

Я вдихнув.

— Щось з Емі? Розкажи мені.

— Я... ах... пробачте, я мав зателефонувати...

— Та розказуй же ти в біса!

— Ми н-не можемо знайти Емі,— запнувся я.

— Ви не можете знайти Емі?

— Я не знаю...

— Емі зникла?

— Ми точно не знаємо, ми ще й досі...

— Коли це сталося?

— Ми не певні. Я поїхав з дому сьогодні вранці, десь після сьомої...

— І ти чекав аж до цієї миті, щоб зателефонувати нам?

— Пробачте, я не хотів...

— Святий Боже. Ми грали сьогодні в теніс. Теніс, а могли б... О Господи. Поліція вже працює? Ти їм повідомив?

— Я саме у відділку.

— Ніку, дай слухавку головному. Прошу.

Наче дитина, я пішов шукати Гілпіна. Моя теща хоче з вами поговорити.

Дзвінок Елліотам перевів