Загублена - Гілліан Флінн

— Я б теж видудлила пляшечку,— поплескала мене по спині вона.

— Вже майже час,— оголосила піарниця, знову магічно з'явившись поруч.— А непогана явка, як на вихідні на День Незалежності.

Вона почала зганяти нас усіх до похмурої конференц-зали. Алюмінієві жалюзі, складані стільці, купка знуджених репортерів, і мені треба підійматися на платформу. Я почувався, наче третій за рахунком спікер на посередній конференції. Я у своєму бізнесово-повсякденному блакитному одязі звертаюся до підневільної аудиторії сонних людей, які мріють про обід. Але я зауважив, як журналісти пожвавилися, помітивши мене — скажімо так — молодого приємного чоловіка,— а потім піарниця поставила на найближчу підставку паперовий плакат — збільшене фото Емі в її найбільш приголомшливому вигляді, який так і змушує сумніватися: «Вона не може бути такою вродливою, правда ж?» А вона таки може, і я витріщався на обличчя власної дружини, поки журналісти клацали цей процес. Я згадав той день у Нью-Йорку, коли знову її розшукав. Біляве волосся, потилиця — єдине, що я побачив, але знав, що це вона, і сприйняв це як знак. Скільки мільйонів голів я бачив за своє життя, але знав, що саме гарненький череп Емі рухається Сьомою авеню переді мною. Я знав, що це вона і що ми будемо разом.

Спалахнули фотоапарати. Я відвернувся, а в очах з'явилися чорні цятки. Це був якийсь сюрреалізм. Саме так люди кажуть, щоб описати якісь незвичні миті. Я подумав: «Ви клятої гадки не маєте, що таке сюрреалізм». Моє похмілля почало даватися взнаки, ліве око сіпалося, як серце.

Об'єктиви клацали, а дві родини стояли разом, стиснувши губи, тільки Го єдина була схожа на реальну людину. Решта подібні до манекенів: причепурені ляльки, яких порозставляли у правильних позиціях. От Емі на своїй підставці вигляд має набагато приємніший. Ми всі вже бачили такі прес-конференції, коли зникали інші жінки. Нас змусили грати сцену, на яку чекали глядачі: занепокоєна, але повна надії родина. Збуджені кофеїном очі, а руки обвислі, як у ганчір'яної ляльки.

Оголосили моє ім'я; аудиторія одностайно очікувально ахнула. Шоу починається.

Коли пізніше я дивився запис, то не впізнав свого голосу. Я ледь впізнав своє обличчя. Шкіра набрякла від алкоголю, перетворивши мене на зажирілого марнотрата — хтивого і безчесного. Я хвилювався, щоб голос не тремтів, тож намагався його контролювати, і в результаті говорив уривчасто, немов читав біржовий бюлетень. «Ми просто хочемо, щоб Емі безпечно повернулася додому...» Абсолютно непереконливо, неемоційно. З таким самим успіхом я просто міг називати випадкові цифри.

Уперед вийшов Ренд Елліот і спробував мене врятувати:

— Наша дочка Емі, наша кохана дівчинка, сповнена життя. Це наша єдина дитина, вона розумна, і вродлива, і добра. Вона і справді Неймовірна Емі. І ми хочемо, щоб вона повернулася. Нік хоче, щоб вона повернулася.

Він поклав руку мені на плече, витер очі, а я мимоволі став твердий як криця. Знову мій батько: «Чоловіки не плачуть».

Ренд продовжував говорити:

— Ми всі хочемо бачити Емі вдома, де її місце, з родиною. Ми влаштовуємо командний пункт у готелі «Дейз-Інн»...

Новини покажуть Ніка Данна, чоловіка зниклої жінки, що стоїть як укопаний біля свого тестя, схрестивши руки, зі скляними очима та з майже знудженим обличчям, поки батьки Емі плачуть. А потім ще гірше. Моя затягнута відповідь, моя потреба нагадати людям, що я не сволота, а добрий хлопець, навіть попри байдужий погляд і бундючне придуркувате обличчя.

І тут, поки Ренд благає про повернення дочки, з'являється нізвідки вона — посмішка вбивці.

Емі Елліот-Данн

5 липня 2010 року

Запис у щоденнику

Я не винувачу Ніка. Я не винувачу Ніка. Відмовляюся, відмовляюся перетворюватися на чорнороту крикливу злюку. Одружуючись із Ніком, я пообіцяла собі дві речі. Перша: не намагатися зробити з нього танцююче мавпеня. Друга: ніколи, ніколи не казати: «Звісно ж, я не проти, якщо ти хочеш затриматися... якщо хочеш відпочити на вихідних з хлопцями... якщо хочеш зайнятися власними справами...» — а потім картати його за те, на що дала згоду. Я хвилююся, що перебуваю на волосині від порушення обох обіцянок.

Однак... Це наша третя річниця, а я сама вдома, й обличчя перетворилося на зашкарублу від сліз маску, бо... ну... Кілька годин тому я отримала голосове повідомлення від Ніка й одразу збагнула, що все піде шкереберть. Тільки-но вмикається повідомлення, стає ясно, що він телефонує з мобілки, і можна розібрати на задньому фоні чоловічі голоси, а ще западає довга пауза, бо Нік намагається щось вигадати. Потім я чую його розмитий голос, наче він їде на таксі, язик заплітається після пиятики, і я знаю, що зараз вибухну, тому швидко вдихаю, стискаю губи, піднімаю догори плечі, пригадую обіцянку не злитись, але ж емоції все одно вирвуться назовні. Чи знайомі чоловіки з такими почуттями? Ти не хочеш злитися, але наче мусиш. Бо одне правило, добре правило, миле правило було порушене. Чи, може, «правило» — це невдале слово. Протокол? Пропис? Але правило/протокол/пропис — наша річниця — летить до біса з вагомої причини, я це розумію, авжеж. Чутки виявилися правдою: з Нікового журналу звільнили шістнадцятьох журналістів. Третю частину штату. Ніка поки що пощадили, але, звісно ж, він почувається зобов'язаним напоїти інших. Чоловіки, напхавшись у таксі, прямують на Другу авеню, вдаючи сміливих. Кілька роз'їхалися по домівках, до дружин, але несподівано багато вирішили відірватися. Нік проведе нашу річницю, купуючи цим чоловікам випивку, відвідуючи стрип-клуби і модні бари, фліртуючи з двадцятидворічними дівками. («Мій друг тільки-но втратив роботу, йому б не завадили обійми»). Ці безробітні хлопці проголосять Ніка класним, поки він купуватиме їм напої з кредитки, прив'язаної до мого банківського рахунку. Нік непогано повеселиться на нашу річницю, про яку він навіть не згадав у тому повідомленні. Натомість він сказав: «Я знаю, що у нас були плани, але...»

Я — доросла дівчинка. Я лише думала, що моє полювання на скарби стане традицією: по всьому місту розкидала невеличкі любовні послання, нагадування про наш рік разом. Я навіть уявляю третю підказку, яка тріпоче, приклеєна скотчем до літери «V» у скульптурі Роберта Індіани «LOVE», розташованій біля Центрального парку. Завтра якийсь дванадцятирічний малий турист, який волочеться за батьками, зірве її, прочитає, зітне плечима й викине на вітер, наче обгортку від жуйки.

Мій фінал полювання на скарби здавався ідеальним, але вже не здається. Це абсолютно неймовірний вінтажний дипломат. Шкіряний. На третю річницю потрібно дарувати шкіру. Подарунок, пов'язаний з роботою, може видатися поганою ідеєю, особливо