Загублена - Гілліан Флінн

Я саме повертався до кімнати для допитів, коли почув голос батька. Інколи, під час справді ганебних моментів, я чув у себе в голові голос батька. Його слова виринали у мокрих бульбашках, наче на поверхні смердячого болота. «Сука, сука, сука». Остаточно втративши клепку, батько жбурляв цим словом у всіх жінок, які хоч якось йому надокучали: сука, сука, сука. Я зазирнув до кімнати для переговорів, а він сидів там на лаві біля стіни. Колись він був привабливим чоловіком, сильним і з ямочкою на підборідді. Моя тітка описувала його як дратівливо замріяного. Зараз він сидів, белькочучи в підлогу, його біляве волосся було сплутане, штани брудні, а руки подряпані, наче він продирався крізь будяки. По підборіддю тягнулася слина, як слід слимака, і батько грав м'язами на руках, які ще й досі не втратили форми. Напружена жінка-офіцер сиділа біля нього, розсерджено нахмурившись і намагаючись ігнорувати лайку: «Сука, сука, сука, я ж казав тобі, сука».

— Що відбувається? — запитав у неї я.— Це мій батько.

— Вам переказали, що ми дзвонили?

— Про що ви?

— Щоб ви прийшли та забрали свого батька.

Вона аж занадто розтягувала слова, наче я був тупуватим десятирічним хлопчиськом.

— Я... у мене зникла дружина. Я провів більшу частину вечора тут.

Вона витріщалася на мене, нічого не розуміючи. Видно було, що вона подумки сперечається з собою, чи пожертвувати своєю перевагою і вибачитися, розпитати. Потім мій батько знову завів своєї: сука, сука, сука, і вона вирішила притримати ту перевагу.

— Сер, працівники «Комфорт-Гіллу» намагалися зв'язатися з вами увесь день. Ваш батько ще зранку вибрався на вулицю через пожежний вихід. У нього кілька подряпин і саден, як видно, але ніякої серйозної шкоди. Ми підібрали його декілька годин тому на Рівер-роуд, дезорієнтованим. Ми намагалися з вами зв'язатися.

— Я був тут,— запевнив я.— Якраз за бісовою стіною, невже ніхто не склав два плюс два?

— Сука, сука, сука,— не вгавав батько.

— Сер, прошу, не розмовляйте зі мною цим тоном.

Сука, сука, сука.

Боні наказала іншому офіцеру завезти мого батька назад у будинок, щоб я міг завершити справи тут. Ми стояли на сходах біля поліцейського відділку, я спостерігав, як батька садовили у машину, а він так і мимрив. За увесь цей час він узагалі не помітив моєї присутності. Від'їжджаючи, він навіть не озирнувся.

— Ви з ним «не дуже близькі»? — запитала Боні.

— Ми — уособлення виразу «не дуже близькі».

Поліцейські завершили зі своїми запитаннями і запхали мене у своє авто десь о другій ночі, запропонувавши гарненько виспатись і повернутися об одинадцятій на опівденну прес-конференцію.

Я не питав, чи можна поїхати додому. Я попросив їх завезти мене до Го, бо знав, що вона не ляже спати, а вип'є зі мною, зробить бутерброд. Це жалюгідно, але я лише про це тоді й міг думати: щоб яка-небудь жінка приготувала мені бутерброд і не ставила жодних запитань.

— А ти не хочеш її пошукати? — поки я їв, запропонувала Го.— Ми можемо об'їхати околиці.

— Це безглуздо,— похнюпився я.— Де тут шукати?

— Ніку, це все збіса серйозно.

— Я знаю, Го.

— То поводься відповідно, Лансе. І не треба цього клятого му-му-му,— промимрила вона: так вона завжди висміювала мою нерішучість, а на додачу закочувала очі, здуваючи пил з мого офіційного першого імені. Вона передала мені склянку віскі.— І пий це, але тільки це. Ти ж не хочеш отримати завтра похмілля. От де вона в біса може бути? Господи, мене аж нудить.

Вона налила собі випити, заковтнула більшу частину, а потім уже старалася сьорбати потрошку, ходячи кухнею.

— Хіба ти не переживаєш, Ніку? Що якийсь тип міг помітити Емі на вулиці й просто вирішив її схопити? Довбонути по голові та...

— Навіщо ти згадала про удар по голові,— почав я,— що це за такі кляті ідеї?

— Пробач, я не хотіла малювати тут найгіршу картину, а просто... навіть не знаю, просто не можу зупинити думки. Про якого-небудь божевільного.

Вона хлюпнула ще трохи віскі собі у склянку.

— До речі про божевільних,— мовив я,— тато знову сьогодні вибрався на волю. Його знайшли на Рівер-роуд. Зараз його знову повернули у пансіонат.

Вона знизала плечима: гаразд. Це був третій випадок за останні півроку. Го вирішила запалити цигарку, досі не полишаючи розмову про Емі.

— Хочу сказати, а хіба немає людини, з якою ми б могли поспілкуватися? — запитала вона.— Що ми можемо зробити?

— Господи, Го! Ти справді домагаєшся, щоб я почувався ще гірш безсилим, ніж зараз? — вибухнув я.— Я гадки не маю, що повинен зараз робити. Не існує служби «Коли Ваша Дружина Зникає, Зателефонуйте 101». Поліція сказала мені йти. Я пішов. Я просто роблю те, що вони кажуть.

— Та звісно ж, робиш,— заспокоювала Го, яка вже довгенько марно намагалася перетворити мене на бунтівника. Нічого не діяло. Я був малим, який завжди приходив додому, коли кажуть; я був журналістом, який здавав роботу вчасно, навіть якщо й не треба було. Я поважаю правила, бо коли дотримуєшся правил, то все йде як треба. Зазвичай.

— А бодай йому, Го, я повернусь у відділок за кілька годин, гаразд? Ти можеш хоч секунду гарно до мене ставитись? Я тут мало не всираюся від страху.

Ми провели п'ятисекундний конкурс із витріщання, потім Го знову наповнила мою склянку на знак вибачення. Присіла поруч, поклавши руку мені на плече.

— Бідолашна Емі,— зітхнула вона.

Емі Елліот-Данн

21 квітня 2009 року

Запис у щоденнику

Бідолашна я. Дозвольте описати сцену: ми з Кемпбел та Інслі відриваємось у Сохо, вечеряючи в «Табло». Багацько тартів з козячим сиром, ягнячі фрикадельки і різноманітна зелень. Я не певна, з чого вся метушня. Але ми розважаємося в зворотному напрямку: спочатку вечеря, потім напої в одному з тих невеличких затишних куточків, де Кемпбел зарезервувала столик. Така собі міні-шафа, де можна недешево відпочити у кімнаті, яка не надто відрізняється від вашої вітальні. Але гаразд, весело інколи робити безглузді модні речі. Ми всі явно переборщили з образами, обравши невеличкі яскраві сукні та шпильки, і всі замовили маленькі тарілочки закусок, такі самі декоративні й несуттєві, як і ми.

Ми вирішили запросити наших чоловіків на частину вечора