Загублена - Гілліан Флінн
Усе, що я в собі не люблю, відсунулось у моєму мозку на задній план. Може, саме це я й люблю в Ніку найбільше: те, якою він мене робить. Не те, як я почуваюся з ним, а просто якою він мене робить. Я весела. Я грайлива. Я у грі. Я почуваюся природно щасливою і повністю задоволеною. Я дружина! Так дивно казати ці слова. (Серйозно, про ту переробку, Нью-Йорку, ну ж бо, просто підморгни).
Ми робимо нерозумні речі. От як минулих вихідних ми поїхали в Делавер, бо ніхто з нас ніколи не займався сексом у Делавері. Дозвольте описати сцену, бо тепер це справді для нащадків. Ми перетинаємо кордон штату. «Вітаємо у Делавері!» — стверджує знак, а ще: «Невеличке диво», а ще: «Перший штат», а ще: «Домівка безподаткового шопінгу».
Делавер, штат, різнопланово багатий.
Я вказую Нікові на першу ж ґрунтову дорогу, і ми зо п'ять хвилин трясемося по ній, аж доки не опиняємося в сосновому бору. Ми не розмовляємо. Нік відсовує назад своє сидіння. Я підтягую спідницю. Ніякої білизни. Бачу, як його вуста опускаються, а обличчя розслабляється, і з'являється той одурманений рішучий вираз, як завжди під час збудження. Я залажу на Ніка, сідаю спиною до нього, дивлюся на лобове скло. Налягаю на кермо, ми рухаємося злагоджено, гудок коротенько попискує, передражнюючи мене. Моя долоня рипить на склі: я притисла її до вікна. Ми з Ніком можемо кінчити будь-де; у жодного з нас немає страху сцени, і ми цим надзвичайно пишаємося. Потім ми одразу їдемо додому. Я їм в'ялену яловичину, поклавши ноги на панель приладів.
Ми обожнюємо наш будинок. Будинок, побудований «Неймовірною Емі». Бруклінський особнячок з брунатної цегли, придбаний моїми батьками для нас просто на Променаді, з широкими вікнами, що виходять на Мангеттен. Він екстравагантний і змушує мене почуватися винуватою, але все одно ідеальний. Я борюся з зіпсованою багатенькою дівчинкою в собі, де тільки можу. Купа власноруч зробленого. Ми самі пофарбували стіни за чотири вихідних: весняно-зелений колір, блідо-жовтий і оксамитово-блакитний. В теорії. Жоден з кольорів не вийшов таким, як слід, але ми вдали, що вони все одно класні. Ми заповнюємо нашу домівку дрібничками з блошиних ринків; купуємо записи для Нікового програвача. Вчора ввечері ми сиділи на старому перському килимі, сьорбаючи вино та слухаючи скрегіт вінілу, поки небо темніло, а Мангеттен вмикався. Нік сказав: «Ось так я все це завжди уявляв. Саме так я все це й уявляв».
На вихідних ми теревенимо під чотирма покривалами, гріючи обличчя під залитою сонцем жовтою ковдрою. Навіть підлога у гарному гуморі: є дві рипучі дошки, що озиваються, коли ми йдемо до дверей. Я це обожнюю. Обожнюю, що все це наше, що ми маємо неймовірну історію про старовинний торшер чи кривий глиняний кухоль, який стоїть біля кавоварки й у якому лежить одна скріпка для паперу. Я проводжу дні, міркуючи, що таке приємне я можу зробити для Ніка. Піти й купити м'ятне мило, яке лежатиме в його долоні, наче теплий камінь, чи тоненьке філе форелі, яке я приготую і подам йому, як оду його давнім човнярським дням. Я знаю, що це смішно, та все одно я все це обожнюю, хоча й ніколи не знала, що здатна стати сміховинною через чоловіка. Це полегшення. Я навіть млію від його шкарпеток, які Нік кидає чарівними купками, наче щеня принесло їх з іншої кімнати.
Це наша перша річниця, і я сита коханням, навіть попри те, що люди запевняли: цей рік буде надзвичайно важкий, а ми просто наївні діти, які марширують на війну. Це було нескладно. Нас звела сама доля. Це наша перша річниця, і Нік іде з роботи під час обіду. Моє полювання на скарби вже очікує на нього. Всі підказки стосуються його та нашого першого року в шлюбі.
Мій любий занедужав? Не біда!
Чарівну страву хтось йому продасть.
Відповідь: суп том-ям з ресторану «Тайське місто» на Президент-стріт. По обіді там на Ніка чекатиме менеджер з дегустаторською мискою і наступною підказкою.
А ще буде «Макманн» у Чайнатауні та статуя Аліси у Центральному парку. Велика мандрівка Нью-Йорком. Ми завершимо на рибному базарі на Фултон-стріт, де замовимо парочку чудових омарів, і в таксі я триматиму контейнер на колінах, а Нік нервово вовтузитиметься поруч. Ми кинемося додому, і я вкину їх у нову каструлю на старій плиті з усією витонченістю дівчини, яка провела багато літніх місяців у Кейп-Коді, а Нік гиготітиме та вдаватиме, що ховається від страху біля дверей до кухні.
Я запропонувала з'їсти по бургеру. Нік хотів, щоб ми пішли у щось п'ятизіркове, круте, щось із цілою переміною страв і офіціантами-вихваляками. Тож омари — це ідеальна золота середина. Омари — це те, про що нам усі говорять (і говорять, і говорять) про шлюб: шлюб — це компроміс!
Ми їмо омарів з маслом і кохаємося на підлозі, а жінка на одній зі старих джазових платівок співає своїм голосом-мов-з-тунелю. Ми повільно й ліниво набираємося добрим віскі. Це улюблений сорт Ніка. Я віддаю йому подарунок — канцелярський набір від «Крейн і Ко», на який так чекав Нік, з монограмою чіткими зеленкуватими літерами на цупкому вершковому папері, що триматиме дороге чорнило і його письменницькі слова. Канцтовари для письменника і його дружини, яка, може, сподівається на кілька любовних листів.
Потім, може, знову покохаємося. І замовимо пізній бургер. І ще віскі. Вуаля: найщасливіша пара у кварталі! А кажуть, що шлюб — це тяжкий труд.
Нік Данн
Саме та ніч коли
Боні й Гілпін перенесли нашу розмову до поліцейського відділку, більше схожого на банк на межі банкрутства. На сорок хвилин залишили на самоті в маленькій кімнатці, а я переконував себе не соватись. Уявляти, що ти спокійний, якоюсь мірою робить тебе спокійним. Я навалився на стіл, поклав підборіддя на руку. Почав чекати.
— Бажаєте зателефонувати батькам Емі? — запропонувала Боні.
— Я не хочу їх
