Загублена - Гілліан Флінн

ненаситна цікавість. Але її одержимості підживлювало змагання: їй було необхідно зачаровувати чоловіків і викликати заздрощі у жінок. Ну звісно ж, Емі вміє готувати французькі страви, і розмовляє іспанською, і займається садівництвом, і в'яже, і бігає марафони, і грає на біржі, і пілотує літаки, і при цьому всьому вигляд у неї — як у супермоделі на подіумі. Вона мала повсякчас залишатися Неймовірною Емі. В Міссурі жінки ходять на шопінг у супермаркет, вони старанно готують зрозумілі страви, вони сміються з того, наскільки мало іспанських слів пам'ятають зі школи. Змагання їх не цікавить. Завзяті досягнення Емі приймаються щиро, але, може, з часточкою жалю. Для моєї змагальної дружини це стало, мабуть, найгіршим досягненням: місто, повне вдоволених аутсайдерів.

— У неї багато хобі.

— Ніякі з них вас не турбують? — запитала Боні схвильовано.— Ви не переживаєте через можливість наркозалежності чи алкоголізму? Я не намагаюся очорнити вашу дружину. Багато домогосподинь, набагато більше, ніж ви можете уявити, саме таким чином заповнюють свої дні. Коли ти залишаєшся вдома на самоті, то дні стають дуже довгими. А якщо пияцтво переходить у наркотики, і я не кажу про героїн, але навіть про рецептурні знеболювальні, ну, в нас тут тиняються жахливі типи, які промишляють продажем наркотиків.

— З наркотиками нині біда,— мовив Гілпін.— У нас відбулися масштабні звільнення: скоротили п'яту частину офіцерів, а тут була нестача з самого початку. Ну, справжня біда, ми захлинаємося від злочинів.

— Одній домогосподині — приємній леді — минулого місяця вибили зуба через дозу оксикодону,— докинула Боні.

— Ні, Емі може випити келих чи кілька вина, але ніяких наркотиків.

Боні не зводила з мене погляду: це була явно не та відповідь, на яку вона розраховувала.

— У неї є тут якісь добрі друзі? Ми б хотіли зателефонувати деяким з них, щоб переконатися. Без образ. Інколи партнери останніми дізнаються про наркотики. Люди соромляться, особливо жінки.

Друзі. У Нью-Йорку Емі щотижня заводила нових друзів, а потім їх позбувалася; вони нагадували її проекти. Вона надзвичайно раділа їхній появі: Пола вчила її співати й мала пекельно гарний голос (Емі відвідувала приватну школу у Массачусетсі; я обожнював оті нечасті випадки, коли вона вмикала переді мною Нову Англію: пекельно гарний); Джессі була з курсів модного дизайну. Та коли я питав про Джессі й Полу десь за місяць, Емі так дивилася на мене, наче я вигадую нові слова.

А ще були чоловіки, які постійно бігали за нею, охочі виконати усі чоловічі справи, які не вдавалися її власному чоловікові. Відремонтувати ніжку стільця, знайти її улюблений імпортний азійський чай. Чоловіки, яких вона називала лише друзями, лише добрими друзями. Емі тримала їх виключно на відстані витягнутої руки. Досить далеко, щоб я не дуже бісився, досить близько, щоб вона могла поманити пальчиком, а вони кинуться виконувати будь-яку забаганку.

У Міссурі... святий Боже, я справді не знав. І мені дійшло лише тоді. «А ти справжній козел, Ніку»,— подумав я. Ми жили тут два роки, й після першого шквалу знайомств і привітань, тих перших маніакальних місяців, у Емі не з'явилося жодних постійних друзів. У неї була моя нині покійна мама і я, а спілкувалися ми переважно нападаючи / відбиваючись. Після року на моїй батьківщині я запитав її з удаваною галантністю: «І як вам подобається Північний Карфаген, місіс Данн?» — «Ви про Новий Карфаген говорите, пане?» — відповіла вона. Я не уточнював, про що вона, але знав, що це була образа.

— У неї є кілька добрих друзів, але вони переважно на сході.

— А її батьки?

— Вони живуть у Нью-Йорку. В самому місті.

— І ви ще й досі не зателефонували жодному з них? — зі спантеличеною посмішкою нагадала Боні.

— Я робив усе інше, про що ви мене просили. Тому не мав такої можливості.

Я дав дозвіл відстежувати активність кредиток Емі, а ще її телефону, я записав їм номер мобілки Го й дані Сью — вдови у «Барі», яка, ймовірно, може розповісти про час мого приїзду на роботу.

— Мамин мазунчик,— похитала головою вона.— Ви справді нагадуєте мені молодшого брата.

А через хвильку:

— Це комплімент, присягаюся.

— Вона його обожнює,— підтвердив Гілпін, шкрябаючи щось у записнику.— Гаразд, отож, ви залишили будинок десь о сьомій тридцять ранку і в «Барі» з'явилися приблизно опівдні, а у проміжку були на пляжі.

За десять миль на північ від нашого будинку є пляж. Не дуже приємна суміш піску, мулу і осколків від пивних пляшок. Баки для сміття переповнені пластиковою тарою і використаними підгузками. Але трохи вище є столик для пікніка, де можна насолодитися сонцем, а якщо дивитися тільки на річку, то можна ігнорувати інше лайно.

— Я інколи беру туди каву й папір і просто сиджу. Роблю так більшу частину літа.

Ні, я не розмовляв на пляжі з людьми. Ні, ніхто мене не бачив.

— Посеред тижня це досить тихе місто,— зауважив Гілпін.

Якби поліція поспілкувалася з моїми знайомими, то швиденько б усвідомила, що я нечасто бував на пляжі, а ще ніколи не їздив туди з кавою, щоб просто насолодитися ранком. Я ж дуже білошкірий ірландець, та й не маю достатньо терплячості для самоспоглядання. Висновок: я не пляжний хлопчина. А розповів я все те поліції, бо це була ідея Емі, щоб я поїхав туди, де міг би залишитися на самоті, дивитися на свою любу річку й обміркувати наше спільне життя. Вона запропонувала мені таке сьогодні вранці, коли ми доїли млинці. Емі нахилилася над столом і сказала: «Я знаю, що у нас важкий період у стосунках. Я все одно дуже тебе кохаю, Ніку, і знаю, що маю багато над чим попрацювати. Я хочу бути для тебе доброю дружиною і хочу, щоб ти був моїм чоловіком, а ще щоб ти був щасливий. Але ти маєш вирішити, чого хочеш».

Вона явно відточувала цю промову, бо гордо всміхнулася під час розмови. Та щойно дружина запропонувала цю милість, я подумав: «Ну звісно, вона просто мусить поставити цю сцену. Я на тлі шаленої бурхливої річки, моє волосся розмаяв бриз, а я дивлюся на обрій і обдумую наше спільне життя». Не можу просто піти поїсти «Пончики Данкін».

Ти маєш вирішити, чого хочеш. На жаль для Емі, я вже вирішив.

Боні бадьоро звела погляд від своїх нотаток.

— Можете повідомити групу крові вашої дружини?

— Е-е-е... ні, я