Загублена - Гілліан Флінн

— Тепер у мене «Бар» у центрі міста,— додав я. Ще я викладав у коледжі, але додавати таке раптом здалося вже занадто. Я не на побаченні.

Боні саме зазирала у ванну, затримавши мене з Гілпіном посеред коридору.

— «Бар»? — повторила вона.— Я знаю це місце. Якраз хотіла зайти туди. В захваті від назви. Мета-рівень.

— Розумний хід,— мовив Гілпін. Боні рушила у ванну, і ми приєдналися.— Життя в оточенні випивки не таке вже й погане.

— Інколи істина і справді у вині,— сказав я, потім знову скривився через недоречність.

Ми зайшли у спальню.

— Як мені це знайомо,— розреготався Гілпін.

— Бачите, що праска ще й досі увімкнена? — почав я.

Боні кивнула, відчинила двері до гардеробної і зайшла всередину; ввімкнула світло, пройшлася руками в латексних рукавичках по сорочках і сукнях, рухаючись до дальньої стіни. Раптом охнула, нахилилася, розвернулася, тримаючи ідеально квадратну коробку в пишній срібній обгортці.

У мене стиснулося в животі.

— У когось день народження? — поцікавилася вона.

— Сьогодні річниця нашого весілля.

Боні й Гілпін обоє здригнулися — і вдали, що цього не було.

Коли ми повернулися у вітальню, юні офіцери вже зникли.

Гілпін опустився навколішки, обдивляючись перевернуту оттоманку.

— Ну, я трохи перелякався,— почав я.

— Нічого дивного, Ніку,— серйозно мовив Гілпін. Його блакитні очі танцювали на місці: неприємний нервовий тик.

— То можна щось зробити? Щоб знайти мою дружину. Ну, бо вона явно не тут.

Боні обернулася до портрета на стіні: я у смокінгу, на лиці застигла усмішка на всі тридцять два, руки чемно пригортають Емі за талію; біляве волосся Емі туго затягнуте в Гульку й залите лаком, її фату розвіяв морський бриз Кейп-Коду, її очі занадто широко розплющені, бо вона завжди останньої миті кліпала, тож надзвичайно старалася не кліпати. Це було наступного дня після Дня Незалежності, запах сірки від феєрверків перемішувався з солоним духом океану — літо.

Кейп-Код подарував нам море хороших емоцій. Пригадую, минуло кілька місяців, перш ніж я дізнався, що Емі, моя дівчина, досить заможна, кохана і єдина дитина своїх творчо-геніальних батьків. Своєрідна ікона завдяки книжковій серії, названій на її честь, я навіть щось таке чув, коли був малий. «Надзвичайна Емі». Емі розповіла мені все це спокійним розміреним тоном, наче я був пацієнтом після коми. Наче вона вже багато разів таке робила — і закінчувалось усе погано. Зізнання у великих статках, на яке реагували з перебільшеним ентузіазмом, розкриття секретної особи, яку створила не вона.

Емі розповіла все про себе, а потім ми вирушили до домівки Елліотів на Нантакет-Саунді, що вже тоді була зареєстрованою історичною пам'яткою. Там разом плавали на яхті, а я думав: «Я, простий хлопчина з Міссурі, лечу через океан з людьми, які бачили набагато більше за мене. Навіть якщо почати подорожувати світом, жити на широку ногу, то все одно я б не зміг їх наздогнати». Це не викликало заздрощів. Я просто заспокоївся. Я ніколи не прагнув багатства чи слави. Мене не виростили батьки з великими мріями, які уявляли свою дитину майбутнім президентом. Мене виростили прагматичні батьки, які уявляли свою дитину майбутнім офісним працівником. Він просто зароблятиме собі на життя. Мені було достатньо залишатися біля Елліотів, плавати з ними по Атлантиці й повернутися в ошатно відреставрований будинок, побудований у 1822 році капітаном китобійного судна, а там готувати і їсти страви з органічних корисних продуктів, назви яких я навіть не міг вимовити. Квіноа. Пам'ятаю, я думав, що це якась риба, а виявилося, що крупа.

Тож ми одружилися на пляжі одного насичено-блакитного літнього дня, їли й пили під білим тентом, що розмаявся, наче вітрило, а за кілька годин ми з Емі вислизнули в темряву, ближче до хвиль, бо я почувався настільки нереальним, що наче аж мерехтів. Прохолодна волога на шкірі привела мене до тями, й Емі повела мене назад до золотого відблиску намету, де бенкетували боги, а все було амброзією. Усе наше залицяння було схоже на цю сцену.

Боні нахилилася, щоб роздивитися Емі:

— Ваша дружина дуже вродлива.

— Так і є, вона неперевершена,— сказав я і відчув, як у шлунку скрутилося.

— А яка за рахунком сьогодні річниця? — запитала вона.

— П'ята.

Я переминався з ноги на ногу, бажаючи хоч якоїсь дії. Не хотів обговорювати з ними, яка вродлива була моя дружина. Я хотів, щоб вони почали пошуки моєї бісової дружини. Хоча й не озвучив цих думок: я часто не кажу речей вголос, навіть якщо це б не завадило. Я тримаю все в собі — до такої міри, що це аж тривожить: у моєму нутряному підвалі лежать сотні пляшок люті, відчаю, страху, але ви ніколи не здогадаєтеся про це, подивившись на мене.

— П'ята річниця, кругла дата. Дайте вгадаю: зарезервували столик у «Г'юстоні»? — видав Гілпін. Це був єдиний першокласний ресторан у містечку.

«Вам варто сходити у „Г'юстон“»,— порадила моя мама, коли ми переїхали, вирішивши, що це унікальне секретне місце Карфагена, і сподіваючись так задовольнити мою дружину.

— Ну звісно, у «Г'юстоні».

Це була моя п'ята брехня поліції. Я лишень почав.

Емі Елліот-Данн

5 липня 2008 року

Запис у щоденнику

Я сита коханням! Охрипла від запалу! Патологічно розжиріла від відданості! Щасливий заклопотаний подружнім ентузіазмом джміль. Я позитивно дзижчу навколо чоловіка, метушусь і працюю. Я перетворилася на дивну істоту. Стала дружиною. Я помічаю, як спрямовую корабель розмов, неохоче й неприродно, просто щоб уголос вимовити його ім'я. Я перетворилася на дружину, перетворилася на зануду, мене попросили здати посвідчення Незалежної Молодої Феміністки. Байдуже. Я стежу за його чековою книжкою і підрізаю йому волосся. Я стала такою старомодною, що, мабуть, уже незабаром почну використовувати слово «пулярес» замість «гаманець», виходитиму на вулицю у широкому твідовому пальті, нафарбувавши губи червоним, і вчащатиму до косметичного кабінету. Мене нічого не хвилює. Все має закінчитися позитивно, кожна морока трансформується у кумедну історію за вечерею. «Любий, сьогодні я убила бездомного... ха-ха-ха-ха! От забава!»

Нік нагадує добрий міцний напій. З ним усе бачиш під правильним кутом. Не під іншим кутом, а під правильним. З Ніком я нарешті усвідомила, що насправді байдуже, що на кілька днів прострочиш рахунок за освітлення чи що котрийсь тест вийде трохи невдалим. (От мій останній, до прикладу, і тут я не жартую: «Яким би ти міг бути деревом?» Я була