Загублена - Гілліан Флінн
— Може, ви вважаєте, що ця ситуація має зв'язок з «Неймовірною Емі»? — запитав я.
— І справді є кілька людей, яких не завадило би перевірити,— почав Ренд.
Я кашлянув, щоб не засміятися.
— Ви думаєте, що дитяча письменниця Джудіт Віорст викрала Емі заради Александра — щоб він більше не мусив переживати Жахливі, Кошмарні, Нікчемні, Дуже Погані Дні?
Ренд і Мерібет обернули до мене однакові здивовано-розчаровані обличчя. Це були огидні безтактні слова: мій мозок іноді відригав недоречні думки в недоречні моменти. Розумові гази, які я не здатен контролювати. Як, наприклад, коли я починав наспівувати слова з пісні «Боні Мороні», коли стрічав свою знайому поліціянтку. «Худа, як макаронина»,— виспівував мій мозок, поки детектив Ронда Боні розповідала, як прочісують річку в пошуках моєї зниклої дружини. «Захисний механізм,— сказав собі я,— це лише дивний захисний механізм». Хотів би я це припинити.
Я обережно переставив ногу, заговорив теж обережно, наче мої слова були громіздкою купою керамічного посуду.
— Пробачте. Не знаю, навіщо я це бовкнув.
— Ми всі стомилися,— мовив Ренд.
— Ми вимагатимемо, щоб копи взяли під нагляд Віорст,— спробувала пожартувати Мерібет.— А ще той пляж під назвою «Беверлі-Клірі».
Це був не так жарт, як прощення.
— Ну, мабуть, мені варто розповісти вам,— мовив я.— Копи... Це нормально, коли в таких справах...
— ...першим підозрюють чоловіка, я знаю,— перебив Ренд.— Уже повідомив їх, що це марнування часу. Питання, які вони нам ставили...
— Вони були образливі,— завершила Мерібет.
— То вони розмовляли з вами? Про мене?
Я перебрався до міні-бару і недбало налив собі джину. Проковтнув три порції, й одразу ж стало набагато гірше. Шлунок почав пробиратися до стравоходу.
— І про що вони розпитували?
— Чи ти коли-небудь бив Емі? Чи Емі згадувала про погрози з твого боку? — розповіла Мерібет.— Чи ти бабій? Чи згадувала Емі про твої зради? Бо це ж так схоже на Емі, правда ж? Я заявила, що ми не ганчірку виростили.
Ренд поклав руку мені на плече.
— Ніку, ми одразу ж сказали, що ти ніколи в житті не скривдиш Емі. Я навіть поліції розповів історію про те, як ти врятував мишу в будиночку на пляжі, витягнувши її з клейової пастки.
Він глянув на Мерібет, наче вона не знала цієї історії, а дружина винагородила його своєю зосередженою увагою.
— Цілу годину витратив на те, щоб зловити бісового гризуна, а потім буквально вивіз маленького щура з містечка. Хіба він схожий на чоловіка який може зашкодити своїй дружині?
Я відчув напад докорів сумління, ненависті до самого себе. На мить я навіть подумав, що нарешті зможу розплакатися.
— Ми любимо тебе, Ніку,— сказав Ренд, востаннє стискаючи мене за плече.
— Справді, Ніку,— повторила Мерібет.— Ти ж наш син. Нам надзвичайно прикро, що на додаток до зникнення Емі, ти маєш терпіти цю... хмару підозр.
Мені не сподобалася фраза «хмара підозр». Набагато більше підходило «рутинне розслідування» чи «проста формальність».
— Та вони ще цікавилися, чи ти резервував на той вечір столик,— згадала Мерібет, недбало глянувши на мене.
— Резервував столик?
— Вони твердили, що ти розповів, наче зарезервував столик у «Г'юстоні», але після перевірки це не підтвердилося. Їх це, здається, зацікавило.
Я нічого не резервував і подарунка теж не мав. Бо якщо я планував убити Емі, то навіщо резервувати столик і купувати подарунок? Який прагматичний убивця.
А я справді надмірно прагматичний, мої друзі однозначно можуть підтвердити це поліції.
— Е-е-е... ні. Ні, я нічого не резервував. Вони, мабуть, не так зрозуміли. Я дам їм знати.
Я опустився на диван навпроти Мерібет. Не хотілося, щоб Ренд мене знову чіпав.
— О, гаразд. Добре,— мовила Мерібет.— А вона, ну, цього року було полювання на скарби? — Її очі наповнились сльозами.— Перед тим як...
— Так, сьогодні мені віддали першу підказку. Ми з Гілпіном знайшли другу в моєму кабінеті в коледжі. Я й досі намагаюся її розгадати.
— А ми можемо глянути? — запитала моя теща.
— У мене її зараз немає,— збрехав я.
— А ти... ти спробуєш її розгадати, Ніку? — поцікавилася Мерібет.
— Звісно, Мерібет. Я її розгадаю.
— Я просто не можу витримати, що десь лежать речі, яких вона торкалася, десь там, на самоті...
Задзвонив мій телефон — той, що одноразовий, і я зиркнув на екран, а потім вимкнув його. Варто було позбутися його, але поки що я не міг.
— Ніку, ти мусиш відповідати на кожен дзвінок,— нагадала Мерібет.
— Я впізнав цей номер — це представники фонду випускників з мого коледжу збирають гроші.
Ренд приєднався до мене на дивані. Старезні, дуже потріпані подушки добряче прогнулися під нашою вагою, тож ми аж посунулись один до одного, навіть руками торкалися, та це не заважало Ренду. Він був з тих чоловіків, які, підходячи до тебе, вголос повідомляють, що вони люблять обійматися, і забувають запитати, чи це взаємно.
Мерібет повернулася до справи.
— Ми дійсно гадаємо, що Емі міг викрасти одержимий нею тип,— вона обернулася до мене, наче відстоюючи цю ідею.— За ці роки нам такі траплялися.
Емі полюбляла згадувати про одержимих нею чоловіків. Вона описувала переслідувачів приглушеним тоном за келихом вина, у різні періоди нашого шлюбу,— чоловіків, які ще й досі думали про неї і жадали її. Я підозрював, що ці історії можуть бути роздутими. Ці чоловіки завжди здавалися дуже прораховано-небезпечними — достатньо, щоб схвилювати мене, але недостатньо, щоб вимагати залучення поліції. Одним словом, уявний світ, де я б міг стати незнищенним героєм, який захищає її гордість. Емі була занадто незалежна, занадто сучасна, щоб визнати правду: вона хотіла зіграти безпорадну дівицю.
— А останнім часом?
— Ні, останнім часом — ні,— сказала Мерібет, закусивши губу.— Але в старших класах була одна проблемна дівчина.
— Проблемна?
— Вона була одержима Емі. Ну, точніше «Неймовірною Емі». Її звали Гіларі Генді. Вона уявляла себе найкращою книжковою подругою Емі — Сьюзі. Спочатку це було мило, мабуть. А потім виявилося, що цього недостатньо. Дівчина хотіла бути Неймовірною Емі, а не Сьюзі — звичайною приятелькою. Тож вона почала наслідувати нашу Емі. Вона одягалася, як Емі, пофарбувалася у блондинку, тинялася біля нашого будинку в Нью-Йорку. Одного разу я йшла
