Підкорена босом - Аманда Рід

Після обстеження вискакую широко посміхаючись. Мої аналізи в порядку, лікар виявилася дуже чуйною, милою та уважною дівчиною, а таблетки які підібрали спеціально для мене не призведуть до жодних змін у моєму здоров'ї чи фігурі.

Застрибую в салон автомобіля і не можу позбутися посмішки. Вона стає заразною, тому що за мить з'являється і на губах мого боса.

— Судячи з твого щасливого обличчя, все пройшло дуже добре, — дивиться на мене Андрій, не поспішаючи заводити мотор.

— Так, навіть краще ніж добре. Ніколи у житті не зустрічала таких приємних лікарів.

— Магія приватної клініки, — хмикає Андрій, — ну і, тому що Аліна Ігорівна моя старша сестра.

— Сестра? — здивовано дивлюсь на чоловіка.

Несподівано в мені спалахує дюжина емоцій і усвідомлення, що, можливо, я не єдина хто був направлений до Аліни Ігорівни… Тобто…

— Виходить, ти кожну… кожну свою пасію сюди возиш? — з губ сповзає посмішка й опустивши погляд, я дивлюся на свої пальці.

Бос починає голосно сміятися, а я здригаюся. Чого це він сміється, я взагалі-то говорю про серйозні речі.

Стоп, Лізок! А на що ти розраховувала, коли залюбки розсувала ноги перед босом, що він носить труси невинності?

Чи, може, я якась особлива? Закохався у мене без пам'яті? Я лише «одна з…», а відвідування лікаря це банальний запобіжний захід.

— Подивіться на неї, — заспокоюється бос, — згасла за секунду! Ти чого, Лізок? Думаєш я трахаю все що рухається? — підіймає брову, схиливши голову на бік.

— Ні, — кусаю губи. — Але, Карина… вона тут теж була? — досі розглядаю свої руки, боячись підняти винний погляд на боса.

— Карина... так, пустощі. Одноразова. Ну, може дворазова. Я досить вибірковий у виборі партнера. І так, — чоловіча рука пролітає повз і торкнувшись мого коліна відкриває бардачок. — Мої аналізи. Так буде чесно.

Тепер замість своїх пальців я роздивляюся аналізи Андрія.

Що це зі мною? Звідки такі емоції? Я ж вирішила для себе, що це звичайний секс без зобов'язань. Ми дорослі люди та обговорили правила. Поки що ми разом — Андрій не ходить по свої «пустощі».

— Ти заспокоїлася? — за кілька хвилин питає в мене.

— Тут все чудово, — відкриваю бардачок і ховаю його аналізи.

— А де не чудово? — стримано перепитує Андрій.

— Вибач, щось я роздратована. Занадто багато емоцій за останні дні.

— Лізок, глянь на мене! — вибагливо вимовляє Андрій.

Я зволікаю.

Тоді бос бере ситуацію до своїх рук. Хапає мене за підборіддя й силоміць повертає до себе. Хоча я абсолютно не опираючись.

— У мене з тобою серйозно, чуєш? — каже він, дивлячись мені просто у вічі. — Не роби з цього більше, ніж є. Ми дорослі та знаємо, на що йдемо. Усі нюанси було обговорено. Я — твій!

Минає кілька секунд, але мені здається, що це ціла вічність. Його слова відбиваються у моїй голові, як луна. Я розумію, що він абсолютно правий. Ми справді дорослі та чудово розуміємо, чого хочемо.

— Я… я розумію. Просто... — починаю я, але не знаю, як продовжити. Мені соромно за свою реакцію, і я розумію, що не повинна була так поводитися як дурепа.

Андрій посміхається мені, і це не насмішкувата посмішка, а справді теплий погляд.

— Нічого страшного, Лізок. Ми всі іноді боїмося та переживаємо. Головне, що ти зрозуміла, що все гаразд.

Я киваю, намагаючись зібрати свої думки до купи. Не хочу, щоб через мої дурні переживання щось змінилося. Я йому вірю.

— Проїдемося? — пропонує Андрій, уже заводячи двигун.

— Так, давай, — відповідаю я, намагаючись узяти себе в руки.

Ми виїжджаємо з паркування та прямуємо вулицями міста. Я дивлюся у вікно, насолоджуючись видом. У голові все ще крутяться непотрібні думки, але я намагаюся відволіктися. Я просто сильно накручую себе.

— Проїдемося? — нарешті прийшовши до тями, обертаючись до боса. — Нам не час в офіс? Здається, наш обід давно закінчився!

Він усміхається у відповідь.

— Але ж я ще не пообідав, — сяє сліпучою усмішкою. — Складеш мені компанію?

— Це буде не дуже доречно! А як нас побачать? Я краще в машині зачекаю.

— Ти така кумедна! Ми поїдемо в те місце, де нас не побачать, Лізок! Якщо тобі так буде спокійніше.

— У такому разі я із задоволенням складу тобі компанію, — відповідаю я, посміхаючись і розуміючи, що всі мої переживання були марними.

Андрій з посмішкою включає музику, і ми повільно від'їжджаємо. Усі хвилювання випаровуються. Я насолоджуюся музикою, дивлячись на будівлі й машини, що проїжджають повз. Мені подобається ця невимушена обстановка, коли ми просто знаходимося разом, не думаючи про роботу чи зобов'язання.

— Куди ми йдемо? — питаю я, коли ми повертаємо на незнайому вулицю.

— Це сюрприз, — відповів Андрій, посміхаючись до мене. — Там нас точно ніхто не впізнає.

Я посміхаюся у відповідь, насолоджуючись очікуванням. Незабаром ми прибуваємо до затишного ресторану, розташованого у старовинному будинку. Андрій допомагає мені вийти з машини й ми заходимо всередину. Ресторан виявляється напрочуд тихим та затишним, і я відразу почуваюся розслабленою.

Ми обідаємо, розмовляємо та сміємося, і я розумію, що це один із найприємніших обідів у моєму житті. Я рада, що змогла подолати свої страхи та сумніви й просто насолоджуватися цим моментом. І я вдячна Андрію за його розуміння та терпіння.

Після обіду ми повільно повертаємось до офісу, насолоджуючись останніми моментами спокою перед поверненням до роботи.

Ідучи коридором, несподівано відчуваю на своїй талії чужий дотик, а потім бос різко смикає мене вбік і заштовхує до вбиральні. Клацнувши замком, він повільно штовхає двері трьох кабінок і коли переконується що ми залишилися наодинці повертається та дивиться з-під чола:

— Ох, Лізок. Якби ти знала, як довго я цього чекав. У тебе колись було в туалеті?

— Ні… — мої щоки спалахують червоним, а між ногами вже приємно мокро.

— Зараз же виправимо це! — бос робить крок і притискає мене до блискучого кахлю.