Підкорена босом - Аманда Рід

Вийшовши з туалету, я прямую коридором до свого робочого місця, намагаючись забути про те, що сталося. Цей день виявився справді дивним, і я відчуваю, що мені слід бути обережнішою у майбутньому, та більше не погоджуватися на подібну близькість в офісі.

Мені здається Роберт щось підозрює. Його погляд неприємний та жадібний… нехай він так дивиться на будь-кого, тільки не на мене.

Сідаючи за стіл, відкриваю свій ноутбук і починаю працювати, намагаючись відігнати думки про події в туалеті. Але образ Роберта, що стоїть біля дверей і дивиться услід, мене не відпускає. Я почуваюся моторошно, ні скоріш за все налякано.

Вся пристрасть, яка спалахнула між мною та Андрієм гасне, розсіюється і витісняться дивними думками про Роберта.

Чому він зачистив до нас? Мене цілком влаштовувало, що ця парочка: Роберт та Каріна з'являлися в нашому офісі раз на рік, не частіше.

— Лізок, — бос подає голос і я здригаюся, повільно перекладаю погляд на Андрія. Він не відриваючись від ноутбука, продовжує: — Все окей?

— Так, — киваю кілька разів.

Я розумію що повинна розповісти йому про свої відчуття щодо Роберта, але я боязко замовчую їх.

Це все моя бурхлива фантазія через страх, що я роблю щось погане. До неможливості приємне, але дуже погане.

— Я тебе не образив? — Андрій відривається від монітора і пильно дивиться на мене.

— Ні, все було чудово.

— Добре, — не особливо вірячи, відповідає він і переводить погляд. — Чи не передумала сьогодні поїхати до мене?

— Ні, не передумала… ось тільки…

— Тільки? — смикає бровою.

— Тільки мені треба буде заїхати додому і взяти деякі речі.

— Без проблем, Лізок! Без проблем… Сьогодні я твоє дуже затратне таксі. Візьму натурою, — підморгує мені.

Несподівано двері до кабінету боса відчиняються і нашу робочу ідилію порушує ніхто інший як сам Роберт Сімс. У мене складається не дуже приємне відчуття, що чоловік тут опинився не навмисно.

— Не можу працювати в тому вулику, — широко посміхаючись, Роберт займає диван навпроти столу переговорів. Навпроти столу, де працюю я.

— Я думав, що ти давно пішов, — без емоцій відповідає Андрій.

— Вирішив трохи затриматися, треба дещо поспостерігати.

— Ну, спостерігай! — стримано вимовляє мій бос і втрачає інтерес до того, що прийшов.

А я навпаки, накручую себе до справжнього головного болю.

Протягом усього дня я намагаюся уникати зустрічі з Робертом, але кожного разу, коли я відриваю очі від свого ноутбука, я бачу його, Роберта, і вин дивиться на мене. Чому цей нестерпний чоловік сьогодні несподівано вирішив весь день провести на «улюбленій роботі»? Раніше за ним подібне не помічалося.

Це стало починає сильно напружувати, і під кінець дня я почуваюся стомленою та напруженою.

— Я можу взяти п'ять хвилин на каву, Андрію Ігоровичу?

— Так, йди... Ліз... Лізо, — відповідає мій зайнятий бос.

— Імені Ліза, зробіть каву? — встромляються в мене англійські слова, що злітають з рота Роберта.

Я завмираю, не знаючи як правильно реагувати на ситуацію, що склалася.

— Ліза не секретарка, — миттєво вигукує Андрій Ігорович і я надто голосно видихаю.

— Ой, що ти завівся? — поблажливо відповідає Роберт. — Ну, невже Лізку складно порадувати боса кавою?

— Так, складно! — твердо вимовляє Андрій.

Мені звичайно не складно, але тільки не для цього зухвалого Роберта. Потрібно поводитись не так розпусно, тоді й люди до тебе потягнуться.

Хотілося б мені це виплеснути в обличчя Роберту, але я себе звісно ж стримую і чиркнувши шпилькою, блискавкою вилітаю з кабінету Андрія Ігоровича.

Залітаю на кухню, хапаю картонний стаканчик і наливаю туди каву, безнапасно забувши про улюблені вершки та цукор.

Чомусь останнім часом до моєї персони якась завищена увага і якщо до уваги Андрія Ігоровича я вже звикла і навіть отримую «задоволення» від неї, то от уваги другого боса — ніякого задоволення!

— Сьогодні просто нескінченно бісячий день, — на кухню заходить Ганна і влаштовується у невеличкому кріслі. — Усі якісь злі та кричать постійно. Роберт знову з'явився! Забудь що я казала про те, що хочу трахнутись з ним у туалеті. Він сьогодні мені так мозок витрахав, що я більше нічого не хочу… А як твій бос? — зводить на мене стомлений погляд. — Не пристає?

— Що мій бос? — злякано дивлюсь у відповідь, нервово стискаючи стаканчик.

Мій бос відмінно задовольнив мене в туалеті, я ні на що не скаржуся.

Ось би озвучити ці думки вголос, впевнена від здивування, Ганна б звалилася з крісла. Мене трохи веселять подібні думки і я заспокоююсь. Вирішую, що це все надлишок емоції дає подібні «плоди».

Попереду вихідні я заспокоюся остаточно та звикну до нових реалій життя.

— Так, твій бос! Андрій Ігорович тебе не дошкуляє?

— Ні, у нас з Андрієм Ігоровичем, як завжди, все чудово, цілковите порозуміння і повага.

— От щастить деяким. Гаразд, піду до Славка. Спитаю, може, Карина теж його дошкуляє? Чи тільки з мене сьогодні знущаються?

— Карина теж тут? — не приховую свого подиву. — Весь день?

— Ага, двоє з трьох, як з ланцюга зірвалися. Доведеться тобі поділитися секретом, як приручила свого боса?

Приручила? Це він мене приручив…

***

Коли робочий день нарешті добігає кінця, я швидко прибираю свої речі й готуюся піти, геть-чисто забувши, що обіцяла Андрію Ігоровичу залишитися  нього. Але перш ніж я можу вийти із кабінету, мій погляд зустрічається з поглядом Роберта. Його посмішка змушує мене завмерти на місці.

— Побачимося завтра, Лізо? — каже він, і я відчуваю, як мені стає моторошно.

Мені не подобається погляд, який Роберт кидає на мене. Це не просто погляд колеги чи боса. Я відчуваю, що чоловік знає щось, чого не має знати. І це мене лякає.