Підкорена босом - Аманда Рід

Не чекала я, що як тільки відчиню двері, на мене виллється шквал звинувачень. А ще більше, я не очікувала побачити Ліду із величезним ключем для водопровідних труб.

Я знаю, що в нас такий є, але звідки вона дізналася про нього? Що трапилось, поки мене не було вдома?

— Ти з глузду з'їхала, Лізо? — летять у мене грубості, як тільки я з'являюсь у коридорі. — Тебе добу не було, вважаєш це ок?

У квартирі пахне, м'яко кажучи, не дуже приємно. Невже щось сталося із каналізацією?

— Дідько, я усі морги обірвала! Ти куди зникла? Світ вирішив познущатися з мене. Післязавтра приїде мій Даянчик, а у квартирі справжнє пекло!

— Ти пробувала дзвонити мені на телефон, перш ніж морги обривати? — ставлю сумку на комод та знімаю туфлі.

Мені мало віриться, що сестра кудись там телефонувала. Скоріш за все, поки не трапилося біди, вона й не помічала моєї відсутності.

— Навіщо ти дістала ключа? — запитую, вказуючи на нього. Ліда виглядає так, ніби зараз ось-ось почне його крутити у повітрі.

— Ти за ідіотку мене не приймай, гаразд? — відповідає Ліда, не зводячи з мене погляду. — Твій доісторичний телефон не працює! До тебе не додзвонитися! А ключ я дістала, не знаю що мені ще робити. Я планувала там все розтрощити!

Невже все так погано? Гаразд із телефоном ми розберемося пізніше.

Саме час дізнатися, що саме сталося з каналізацією, і чому Ліда збиралася використати цей водопровідний ключ. На мене чекає дуже нудний вечір... Зовсім не такий, яким я собі його уявляла пʼять хвилин тому.

— Доброго вечора, — двері відчиняються ширше і в коридор заходить Андрій Ігорович. Стримуючи посмішку, він дивиться на нас, сховавши руки у кишені.

Несподівано стає мало місця. Своїми величезними габаритами та неймовірною енергетикою, бос займає весь простір.

— Ні хріна собі! — не стримуючи емоції, випалює сестра і в неї в прямому сенсі відвалюється щелепа.

— Лідо! — шикаю на дурну і червонію до кінчиків волосся. — Це мій бос, Андрій Ігорович! Май хоч краплю поваги!

— Ого! А чого ти не казала що твій бос такий велетенський… Та ще й красень?

— Лідо, досить! — кричу на сестру і повертаюсь до Андрія. Задираю голову: — Здається форс-мажор…

— Так, я бачу, — киває бос, роздивляючись коридор і мою дурну молодшу сестру. — Такого я точно не сподівався побачити.

— І що, всі ваші боси такі красені? — продовжує Ліда, не зводячи з нього погляду. Помітно, що вона намагається вразити його, але, на жаль, це виглядає досить комічно.

— Не всі, Лідо, — відповідаю, намагаючись приховати збентеження. — Дехто з них більше схожий на голодних собак, ніж на красенів.

Перед очима моментально спалахує зухвалий вищир Роберта. Кручу головою, щоб прогнати його.

— Це ти про кого? — Андрій Ігорович підіймає одну брову, погляд його сповнений іронії.

— Ні про кого… так просто ляпнула. Вибачте, — швидко відмахуюсь я.

— Ну що, розберемося з вашою ванною, я так розумію? — Андрій Ігорович змінює тему.

Бос зачиняє за собою двері, і знімає піджак. Спостерігаю за чоловіком з величезним здивуванням, якщо не сказати більшого.

— Це зайве, Андрію Ігоровичу… — розгублено блимаю очима. — Ми самі впораємось…

— Ні, не зайве, — верещить Ліда. — Де ти в таку пору сантехніка знайдеш? А я тобі скажу де – ніде! Тому що я вже всім дзвонила, або зайняті, або не працюють і всі мене посилають кудись якомога далі!

— Я сам все зроблю!

Серце вискакує з грудей. Я бачу, як Андрій обходить мене, закочуючи рукави своєї дорогої білої сорочки. Хапаю чоловіка за лікоть.

— Андрію, дійсно, це зайве…

— Заспокойся, Лізок! — посміхається бос. — Я, звичайно, не сумніваюся в тобі, але...

— Так! Заспокойся, Лізок! — гордо пирхає Ліда та урочисто вручає босові ключ. — Ванна кімната, там!

Андрій Ігорович нарешті перестає посміхатися й поглянувши на Ліду похмурим поглядом, обминає дівчину.

Не знаю чому, але в цей момент мені стає легше. Мій бос лапочка тільки зі мною. Інших він не підпускає до себе й на гарматний постріл.

***

Минає ще кілька годин, перш ніж Андрій Ігорович усуває Армагедон, який влаштувала тут сестра. Виявляється, Ліда намагалася сама усунути засмічення. Використовуючи водопровідний ключ, лише погіршила ситуацію. У результаті, Андрій Ігорович сам розбирається з ванною, позбавившись засмічення спеціальним тросом.

— Ну от, тепер усе має бути гаразд, — каже він, витираючи руки об рушник, з'являючись у кухні. — Сподіваюся, у вас більше не виникне проблем у цьому плані.

— Дуже дякую, Андрію Ігоровичу, — кажу я. — Ви дуже нам допомогли…

— Нема за що, — відповідає він, усміхаючись. — Спробуйте не використовувати водопровідний ключ, щоб усунути засмічення, — кидаю іронічний погляд на сестру.

— Ну, звідки мені було знати! — пирхає Ліда, відвертаючись до вікна.

— Здивований, що у вас є всі необхідні інструменти, — тепер дивиться прямо на мене.

А я неймовірно здивована, що знаючи про «незайманість» чиєїсь кухні, бос усунув таку брудну проблему.

— Це все Ліза, — додає сестра. — Вона у нас у сім'ї баба-мужик.

— Серйозно? — на обличчі боса зʼявляється непідробне здивування.

— Лідо, закрий рота! — не витримую я. — Вибачте, мені за сестру. Думаю, у неї видався важкий день і вона втомилася, — вимовляю з натиском. — Тому каже всякі дурниці.

— Де твоя кімната? — несподівано шокує мене бос.

— Там, — як під гіпнозом, вказую правильний напрямок.

— Не думаю, що ця маленька неприємність змогла зіпсувати наші плани.

Ось це наполегливість. Нічого не вдіяти. По-хорошому я ж маю віддячити йому. Я, в принципі, не проти. Але ось така прямота збиває з пантелику.

— Чи можна вас на два слова, Андрію Ігоревичу? — підводжуся зі свого місця і, проходячи повз боса, затримуюсь.

Улюблений аромат осідає на шкірі й поморочить голову. Я завмираю як бетоном залита, а бос нахиляється і відповідає на вушко:

— Звичайно, можна, Лізок! — хрипко відповідає мені. — Ходімо, поговоримо у твоїй кімнаті.