Підкорена босом - Аманда Рід

— Ти нічого не забула, Лізо? — голос боса наздоганяє мене, коли я стрімко біжу коридором, сподіваючись якнайшвидше піти з офісу.

Завмираю. Повертаюсь та спостерігаю як Андрій Ігорович, мій надзвичайно красивий бос, скорочує між нами відстань, наближаючись до мене.

— Наприклад, звіт здати чи ще щось? Може, ти забула виконати якусь свою обіцянку? — зупиняється на безпечній відстані, за кілька метрів від мене і сховавши руки в кишені, пильно дивиться в обличчя.

Через нестерпного Роберта і бажання провалитися крізь землю чи зникнути наче міраж, я й справді забула про обіцянку залишитися сьогодні в Андрія.

— Так, я обіцяла залишитись, — тихо зізнаюся я. Він усміхається у відповідь, і мені стає ще складніше відвести від нього погляд.

— Чудово, — із задоволенням вимовляє бос, — Я сподівався, що ти не забула і так спритно мчала на парковку. Почекай мене в кабінеті, я зараз заскочу до бухгалтерії й ми поїдемо.

Серце б'ється все швидше, а дихання стає уривчастим. У голові крутяться думки про те, що в кабінеті є можливість знову зіткнутися з Робертом і його мерзенним поглядом.

Обережно киваю, але йти не поспішаю. Адже я тільки з таким успіхом втекла звідти.

— Можна я на паркуванні вас зачекаю? — невинно кліпаю кілька разів і опускаю голову вниз.

— Можна, — бос робить крок, порушуючи безпечну відстань між нами. Його грубі пальці торкаються мого підборіддя та тягнуть догори. — Все гаразд, Лізок? Ти наче сама не своя.

— Та… ні. Не знаю… — плутаюсь у відповідях, ускладнюючи ситуацію. — Поговоримо про це у вашій машині?

— Добре, — дістає з кишені ключі. — Іди на паркування. Щоб відкрити машину, натисніть на червону кнопку. — Пхає ключі мені в руки. — Я прийду за десять хвилин.

Полегшено видихаю та швидко відновлюю свій шлях. Тепер уже на паркування.

Знайшовши та знявши з блокування машину боса, я залізаю на переднє пасажирське і покірно чекаю на Андрія.

Зізнатись чесно, мені стає набагато легше. Тут, уже у знайомій обстановці й дихається по-іншому, а за десять хвилин, на горизонті майорить і сам бос.

Зайнявши сидіння водія, Андрій Ігорович несподівано хапає мене за потилицю та різко притягує до себе. Перш ніж щось запитати, чоловік закарбовує поцілунок на мої губи.

Шок і нерозуміння застигають на моєму обличчі, але чинити опір я не можу. Мені здається, що серце готове вискочити з грудей від раптового і несподіваного натиску емоцій.

Коли поцілунок закінчується, я залишаюся сидіти, вражена і нездатна вимовити жодного слова. Андрій Ігорович дивиться на мене, його погляд досліджує обличчя, ніби намагаючись прочитати мої думки.

— Вибач, вкотре не зміг стриматися, — злизав з губ вологу, хрипить чоловік. — А тепер викладай, що з тобою?

Я намагаюся зібратися з думками та знайти правильні слова. Моє серце все ще б'ється як божевільне, і я відчуваю, як кров вирує у моїх венах. Андрій дивним чином змусив мене забути про все на світі.

— Я… я не знаю, що сказати, — нарешті відповідаю я, відчуваючи, що мої щоки горять. — Напевно, просто дуже важкий та насичений день був…

Краще збрехати. Не хочу зараз говорити про свої дурні переживання щодо Роберта.

Андрій усміхається, але його очі видають певний неспокій.

— Нічого, Лізок, — каже він, ласкаво торкаючись мого обличчя. — Ми можемо обговорити це пізніше. Зараз давай просто поїдемо, га?

З цими словами він заводить машину і ми повільно покидаємо паркування. Я дивлюсь у бік вікна, намагаючись приховати своє збентеження, і замислююся над тим, що буде далі.

— Диктуй адресу, — спокійно продовжує бос.

— Яку адресу? — нова порція хвилювання мурашками проходить по тілу.

— Адресу свого місця проживання. Здається, ти додому спершу хотіла заїхати?

— Так, звичайно, — нервово відповідаю я, заламуючи. — Вулиця Сонячна, будинок двадцять сім, квартира пʼятнадцять.

Андрій киває, включає навігацію та ми повільно прямуємо до мого будинку. Я все ще під враженням від поцілунку. Розуму важко зосереджується на чомусь іншому.

Коли ми приїжджаємо, я швидко виходжу з машини й біжу в під'їзд, сподіваючись, що він не піде за мною. Але Андрій, виявляється, вирішив проводити мене.

— А ти куди? — розгублено дивлюся на чоловіка, коли він обминає капот свого глянсового коня.

— Як куди? З тобою! — посміхається. — Хочу згадати під'їзну романтику і поцілувати тебе на сходовій клітці, а потім залишити засос на шиї, — підморгує.

— Ой, це напевно буде зайвим… — злякано дивлюсь на нього.

Мені вже здається, що жителі всього будинку вилізли у вікна і витріщаються на нас. Не часто у нашому дворі можна побачити таку круту тачку. А що буде коли він поцілує мене?

— Лізок, ти мене соромишся? — Іронічно смикає бровою.

— Ні, ви що? — спалахую за секунду. — Тобто, ти що? Я, мабуть, більше соромлюся себе, точніше того як я живу.

— Ти мене не налякаєш тарганами, — посміхається.

— Я не маю тарганів! — різко протестую. Я ніяка не замухришка.

Просто мені буде дуже соромно, якщо ми раптом Ліду застанемо за розмовою з її еміром і не дай Боже за чимось ще гірше…

— Добре! — сміється бос. — Вірю, що немає тарганів. Тоді, пішли!

— Я живу з сестрою! — швидко вимовляю марно сподіваючись, що це його зупинить.

— Боїшся, що я закохаюся у твою сестру? — його голос стає низьким до хрипоти, а у погляді зароджується пітьма.

Бос робить до мене крок і він знову опиняється критично близько до мене.

— Не бійся, Лізок. Я хочу тільки тебе! І боюсь мене більше нічим не спокусити.

Слова, вимовлені таким впевненим і проникливим голосом, змушують мене забути про все на світі. Моє серце б'ється швидше, а подих перехоплює. І в той момент я розумію, що не можу більше чинити опір цьому чоловікові. 

Киваю, погоджуюсь.

— А тепер поцілунок мене, інакше твої сусіди захлинуться слиною та випадуть із вікна.

Різко повертаюся і все-таки розумію що мала рацію. Декілька вікон відчинено і мої безсовісні сусіди витріщаються на нас, наче своїх справ не мають.