Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

— Ти мене вражаєш, Камілло. Така пристрасть, таке прагнення прикінчити мене. Вбити свого зведеного брата. А пам'ятаєш, колись ми були друзями. Ми товаришували з тобою. Я допомагав тобі із твоїми проблемами. Був тобі опорою. Надійним форпостом. Захищав тебе від оточуючих. Міг побити будь-кого, хто косо на тебе подивиться. Одного разу мене закрили у відділку через те, що я відмудохав двійко вилупків. На чорній машині із вогнем з обох боків. Ти пам'ятаєш їх чи забула? Як вони кинули тобі вслід образливе слово... Сказали, що ти шльондра. Уявляєш?

— Я не хочу це чути...

Револьвер тиснув мені на долоні. Він важкий і холодний, дивиться дулом на Марселя. Прямо в груди. Але я тягну, боюся це зробити. Боюся, що він накинеться на мене, якщо не бути рішучою. І водночас боюся його вбити. Я все ще вірю, що він піде по-доброму. Без стрілянини і цього кошмару.

— Один із них сказав це, сидячи в машині. На перехресті. Я йшов разом з тобою вулицею, але почув цей випад. І мене раптом переклинило. 

— Я ніколи не була твоєю! Ми не були парою, Марсе! Ти просто збожеволів на мені, збожеволів! У тебе поїхав дах! Навіщо ти на них напав — адже вони просто сказали щось жартома, це просто слова!

— Ні, — хитав він головою і тягнув до мене татуйовану руку. 

А я намагалась ухилитися від дотику. Здавалося, що як тільки ми торкнемося одне одного, маховик запуститься знову. Я не хочу піддаватися долі, це нечесно. Це неправильно. Так не має статися, якщо я сама не хочу.

— Так! Це просто слова! Вони нічого мені не зробили! Я навіть нічого не почула!

— Зате я чудово почув… Я запам'ятав номер. Пробив адреси. Запам'ятав їхні обличчя... Наступного дня їх було не впізнати. Адже обличчя тих покидьків стали іншими. Я їх добре розфарбував кулаками. 

— Ти мені про це нічого не казав...

— А навіщо мені говорити про це? Якщо потрібно просто робити. Треба чинити завжди правильно, Кем. І робити так, як каже тобі серце. А не казати те, що було навіяно кимось. Або чимось... Як ти могла нормально спати після того, як донесла на мене до поліції? Адже я тебе не примушував. Я не робив із тобою того, за що мене посадили. Навіщо ти так зі мною? За що? Лише тому, що я не міг без тебе жити? 

— Вибач, — раптом вирвалось у мене. Я раптом зрозуміла, як все страшно вийшло. Адже могло бути інакше. Я зруйнувала життя і йому, і собі. І всій нашій родині. А хотіла зробити краще. — Пробач, але мені дуже шкода, що так вийшло, Марс... Я... мені було добре з тобою, поки ти не... 

— Поки що я не зробив? 

Він дивився на мене так, наче знав усе на пам'ять. Кожне моє слово, кожну думку, репліку. Він знав, що я скажу, що я спробую зробити. Він провокував та змушував. Заганяв мене в куток дедалі глибше. Поки я не зрозуміла, що у пастці. І навіть стоячи з пістолетом у руках мені все одно з неї не вибратися — із цієї пастки. Навіть його смерть нічого не вирішить. 

Хіба що... Я перестану на нього чекати, як раніше.

— Поки ти не змусив мене хотіти!

Я натиснула.

Стиснула зуби і вклала всю злість у цю мить, у той маленький, але важливий рух. Спусковий гачок натиснувся. Курок ударив в барабан, запалюючи порох усередині гільзи. Ще мить — і куля вилетить із револьвера. Проб'є його тіло, пронизає ці розкачані сталлю груди. Пройде через Марселя, розіб'є скло у вікні. І він впаде навколішки. Це буде боляче та страшно. Адже я втрачу його назавжди. 

Але. Як із цим жити — знаючи, що він знає правду, все одно не відпускає мене, домагається і переслідує? Ці муки мене доб'ють. Рано чи пізно. 

Краще рано. Аніж пізно.

Вибач мені, Марсе. Але я не така сильна, як ти.

Пістолет спрацював. Курок ударив в барабан. Але пострілу не було. Не було ані диму, ані звуку, ані влучання. Нічого. Всього лише приглушене клацання металу об метал. І більше нічого. 

Що сталося? Я не розуміла. І дивилася на зброю... Відкинула барабан і побачила, що там порожньо. Жодного набою. Жодного. Все пусто. Їх немає.

— Не це шукаєш? — пролунав низький голос у напівтемряві кухні. 

Я підвела очі і спостерігала, як Марсель випускає з долоні жменю набоїв. Впав один, потім другий. На підлогу сипалися важкі свинцеві краплі. Вони були в руці, але не в револьвері. Чому? Як таке можливо? 

Він тут уже був. Він усе передбачив. І спробу втечі. І постріл. Він знав, як усе станеться. Марс прорахував абсолютно все. Саме тому він не поспішає, робить крок за кроком, щоб насолодитися ситуацією сповна. Марсель готувався до нашої зустрічі. І він точно знає, що отримає у результаті. Отримає мене, як і хотів усі ці роки. Як я боялася сама. Як бачила уві сні і здригалася від мурашок, прокидалася від морозу.

— Як? — трясло мене ще дужче. — Як ти… як… але ж як?

Марс обійняв мене, притиснув мою голову до грудей. Я чула стукіт його серця. На відміну від мого, воно стукало рівно і спокійно. Ні натяку на паніку, поспіх чи страх усе втратити. Він ішов, як танк. Невблаганно, жорстко, ігноруючи закони світу. Ігноруючи мої слова та благання.

— Чшш... — гладив він мене по голові і заспокоював. — Не треба так страждати, Камілло. У тебе ще буде привід постраждати. А це — лише прелюдія, гарний вихід на сцену. Все лише починається. І обіцяю. Коли тобі доведеться по-справжньому плакати, ти це зрозумієш. Я тобі натякну. До тебе дійде, що квіточки скінчилися. І почали сипатись ягідки.

Я вирвалася з обіймів, знову наставила револьвер. Хоч і розуміла, що там пусто. Кинула зброю на підлогу. 

Істерично закричала Марсу в обличчя:

— Чого ти домагаєшся від мене?! Що я можу такого зробити, щоб ти мені пробачив, щоб ти від мене відстав, дав мені спокій?! ЩО?!

Але він так само стійко й спокійно відповів:

— Я не хочу давати тобі спокій. 

— ЗАТЕ Я ХОЧУ! ЩО МЕНІ ЗРОБИТИ ДЛЯ ТЕБЕ?! — Я впала навколішки перед ним, схопила його за стегна і стала нікчемно дивитись у вічі. Знизу вгору. Молила його поглядом, щоб Марс дав фору і дозволив мені відбутися подарунком, даром, жертвою. Чим завгодно, аби закінчити цю сагу між нами. — Що я можу тобі зробити, щоб ти пішов із мого життя і більше не робив мені боляче? Що? Просто скажи — і я все зроблю.