Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Хіба він міг відступити і піти ні з чим? 

Я мало в це вірила. Але Марсель хотів переконати, що вистачить діалогу. Просто розмови, звичайні людські слова. І я не могла не вчепитися в надію. Що все вирішиться спокійно, без конфліктів. Ми просто поговоримо, як люди. Розставимо все по місцях і усунемо недомовленості.

— То ти хочеш просто... 

— Зроби мені чаю, — підняв мене з підлоги Марс. — Не стій на колінах. Адже ти людина і жінка. Господиня затишку... Звари трохи чаю, як зазвичай це робиш. 

— В сенсі?

— Я знаю, що ти вмієш. — Він підштовхнув мене до столу і вказав рукою на дверцята шафки. — Он того, будь ласка. Зелений. Який у шафці лежить за банкою з-під кави. Де Джош зазвичай запасні набої тримає. 

— Ось цього? — дістала я картонну коробочку. — Я правильно тебе зрозуміла?

— Так, ось цей. Я куштував його, коли тут був. Мені сподобався. А тобі він подобається? — Я мовчки насипала чай у заварник. І з жахом думала, як він ходив тут без мене. Як чіпав предмети, нюхав мій одяг. Гладив подушку, де я сплю. Не дивно, що я відчувала його ауру скрізь. Він залишав цей шлейф, цей слід. І він просочував тут повітря, не давав мені спокійно дихати. Я його відчувала душею. Відчувала тілом. — Хочу, щоб ти його приготувала. Сама. Зараз.

Ми сіли до столу. Один навпроти одного. Він схрестив на грудях свої жилаві руки. Без довгих рукавів я могла розглянути його татуювання. Переважно вони були чорними. Але я також помітила квітку. Вона відрізнялась від усього навколо, була яскравою приємною плямою на тлі сірості та темряви. Наче... промінчик світла в оточенні гніву. І поруч із цим бутоном був напис: "КМЛЛ". 

Камілла. Я одразу прочитала своє ім'я. Він набив нагадування про те, що я значу для нього. Я уявляла, як він дивиться на цю квітку і лічить дні до виходу на волю. Щоб прийти і сказати мені кілька "лагідних" слів. 

Але чи обмежиться все словами?

У чайнику шуміла вода. Вона закипала. Поступово грілася, підвищувала градус. Як і атмосфера між нами у цій кімнаті. У той напружений момент.

— Кхм... — намагалася я хоч щось сказати, але вагалася. Нервово смикала край фартуха. — Слухай, Марсе. Мені шкода, що так вийшло. 

— Та невже? — не зводив він із мене вугільно-чорних очей. Цей погляд мене ніби прибив до спинки стільця. Але дивитися на нього було важко, майже неможливо. Було відчуття, ніби він з'їдає мене живцем. Хоча мовчить при цьому, нічого не каже. — Мені теж шкода, Камілло. Мені теж. Дуже. Шкода. Ти навіть не уявляєш собі, наскільки. Адже наші стосунки могли скластися інакше.

— Я сумніваюся в цьому. 

Суперечити людині навпроти було страшно, було небезпечно. Але я казала правду. У нас нічого б не вийшло з ним. Як друзі та споріднені душі ми мали шанси. Але не як коханці.

Я не була готова поринути в цю річку. У цю бурхливу, киплячу пристрастю воду. Адже то був не мій потік, він ішов від нього. І що більше ми були поруч, то виразніше я відчувала, що... ця пристрасть підмиває опору в ногах. Я могла зірватись і зникнути в тій річці. Розчинитись у цій людині без залишку. 

Але чи правильно це? Мені довелося робити тяжкий вибір. Тяжчий, ніж він думає. Тяжчий, ніж могла уявити я сама. Адже потім тобі із цим жити. А жити з таким тягарем — випробування.

— Ну і як тобі живеться з цим виродком? Виходить, він допоміг тобі все це провернути? Шериф сфабрикував докази, оформив усе так, як тобі було вигідно?

Я не хотіла говорити про це. Не хотіла згадувати той епізод свого життя. Тому що... усі ми робимо помилки. А я тоді їх зробила цілу низку. І постійно шкодую. Просто шкодую. 

Що я ще можу вдіяти тепер? Як все виправити? Та й чи треба це робити — чи буду я щаслива від спроби оживити щось мертве? Що вже давно померло. Того дня, коли я перекреслила все одним рухом. 

— Давай я заллю окріп...

Я наливала гарячу воду в заварник, а Марс продовжував міркувати на болісну для нас тему.

— От тільки тут велике питання. То було вигідно тобі... Чи шерифу?

— Я зробила так, як підказувала логіка.

— І чия ж це була логіка? Твоя чи його? — Марсель схилився над столом, упершись в його край руками. — А головне, Камілло... чому ти не послухалася серця? Навіщо воно тобі взагалі? Бачити майбутнє ти, отже, можеш. А ось зрозуміти, що вбиваєш своє життя, а разом із ним — моє... ти чомусь не змогла.

— Я бачила наше майбутнє, — цідила я крізь зуби. Стискала щелепи і говорила кожне слово як цеглу у фундамент правоти. — І воно було жахливе.

— Жахливіше, ніж це?

— Я... 

Мені хотілося описати, що я бачила. Що я тоді відчувала. Але розуміла, що він має рацію. Жахливіше, ніж тепер, вигадати було складно. Я сама загнала себе в куток. Все пішло не тією дорогою. Там, де я мріяла вирішити проблеми, ці проблеми лише зміцніли. Тепер я не зможу зробити так, як тоді. Він уже не такий довірливий. 

Мій Марсель давно зник. Тепер то був монстр. Мій персональний монстр. Чудовисько, що полює на тіло, поглинаючи потім душу. Він уже робив це. Руки заклякли, очі заплющувалися, енергія мене покидала.

— Це ти його обрала, Кем. Обрала таке майбутнє. Не я. Ти це розумієш. Я хотів іншого. Я хотів… просто хотів тебе. Хіба ти не могла відповісти взаємністю? Я був недостатньо гідний стати твоїм чоловіком? Скажи мені, — взяв він мене за кінчики волосся і почав тягти на свій бік столу, — невже той старий хрін гідніший за мене? Чому йому ти дала, а мені відмовила? У чому була логіка? Ти злякалася, не була впевнена? А з ним ти здобула впевненість?

— Давай не говоритимемо про Джоша. Ось твій чай. Ти обіцяв його випити та піти. Адже це не просто слова? Ти казав мені правду?

— Звісно, ​​ваша честь. Я зобов'язуюсь казати правду, — цитував Марсель відому клятву, — і нічого крім правди. 

Він випив трохи чаю і поставив чашку на стіл. 

— З ним мені добре. І спокійно. Джош хороший. Він підтримав мене в той складний момент і...