Його жага - Альбіна Яблонська

Марсель

— Я хочу повідомити про замінування школи. Нехай евакуюють всіх, оточують район, — казав я телефоном. І дивився на патруль, приставлений до її будинку. — Скликайте поліцейських — усе дуже серйозно...

Мине якихось п'ять хвилин — і цих свиней як вітром здує.

Виродок Фінчер. Вирішив, що кілька копів захистять його дружину від справедливості. Сам поїхав у велике місто, а свій діамант залишив під наглядом двох роззяв. Хіба так чинять із коштовностями на кшталт Кем? 

Ні. Так із ними не роблять. Це було безглуздо, самовпевнено, наївно. 

Я увійду до їхнього будинку серед білого дня. Без ствола та банди. Без маски на обличчі, без підтримки посібників. Я впораюсь і сам. Мені зовсім не важко. Швидше навпаки — буде дуже приємно зробити все самостійно. Зробити все від і до. 

Починаючи з вітання. І закінчуючи помстою Кем за те, що вона проміняла мене на імпотента зі значком шерифа.

Життя — воно таке. Я вершу долю через свої загрубілі руки. 

Несправедливо, підло, бридко? Може, і так. 

Але не треба було їхати і залишати її одну. Втратити такий сценарій я не міг. Тепер нам ніхто не завадить, ніхто нас не перерве. Ніхто не почує її стогонів. Її крики. Приглушені схлипування через кляп. Ось він і настав — момент розплати.

Стільки чекав... І свято наближається.

— А навіщо ми тут стирчимо взагалі? — говорив один із копів. Стоячи біля машини з мигалками. — У нас що, немає справ важливіше? Як же той висяк — адже з нас скальпи познімають...

— Не познімають, — відмахувався досвідчений. З пузом і сивою щетиною від вуха до вуха. — Шеф продув нам сто доларів і поїхав віддуватися сам. Щось цього разу його чуття не дало плодів. Втрачає хватку наш шериф. Втрачає хватку.

Вони стояли біля машини, ліниво пили каву. І дивилися в той же бік, що й я. На будинок Камілли. Камілли Фінчер. Тепер її прізвище інше. Мені не звикнути. Адже раніше я думав, що воно завжди буде Дробінскі. Як і моє. Ми будемо разом.

Сука, Кем. Яка ж ти сука.

— То це правда, що вона під домашнім арештом, поки його немає? — спитав молодий. — Наше завдання полягає в тому, щоб його дружина сиділа вдома і не рипалася?

— Типу того... Шериф заборонив випускати її з дому. 

— А чому?

— Чому? — посміхнувся досвідчений. — Відразу видно, що ти не тутешній. 

— У чому прикол? У нас орудує гвалтівник? Маньячелло?

— Можна й так сказати, пацан... Бос боїться, що до неї зазирне той покидьок. Марсель. Щоб зробити з його дружини булку для хот-догу, поки чоловік у від'їзді. 

— Булку для хот-догу? — повторив новобранець. Я його не знаю, але, як буде можливість, обов'язково пришию. — Пф... Надяг би їй труси вірності тоді.

— І то правда. Кому вона здалася взагалі, ця відьма? Не кажи... Хоча я б її трахнув гарненько. Попа в неї нівроку.

— До речі, а що це за Марсель? Звідки він узявся? 

— Синок Дмитрія Дробінскі. 

— Він має сина?

— Мав сина, — допивав свою каву старий хрін. Він спустошив стаканчик і кинув його на дорогу. — Тепер це шматок реального лайна. Адже зона не робить людей добрішими.

— Він сидів?

— Повернувся після ходки за насильство... Хоча історія трохи каламутна. Втім, я у це не лізу. І тобі не раджу, хлопче. 

— Боже, як усе серйозно, — іронізував кадет. І навіть не підозрював, що я дивлюся на його макітру через приціл гвинтівки. — Боюся-боюся Марселя... Може, нам зайти до неї на чарчину? А там, гляди, місіс Фінчер зробить нам по мінету?

Тієї миті я зірвався. Пересмикнув затвор і зняв рушницю із запобіжника. 

НІХТО. НЕ МАЄ ПРАВА. ТАК ГОВОРИТИ ПРО МОЮ ЗВЕДЕНУ СЕСТРУ.

— Увага патрулям! — вибухнула рація. — Терміново оточуйте школу! Повідомлення про бомбу! Повторюю...

— О, народ! — чортихався той, що мав здохнути за мить. — Ви це серйозно?! 

— Бісові мінери, трясця! 

Вони застрибнули до машини. Грюкнули дверцятами. Врубали сирену і зірвалися з місця.

Я протяжно видихнув і подумки щадив тих мудаків. Я прийшов сюди не стріляти в людей. А робити дещо інше. До будинку Кем мене вела не жага вбивати, зовсім ні. Це було б надто просто для неї. Не заради мрій про вбивство я терпів усі ці роки ув'язнення. 

Кожен мій день за гратами був наповнений сексуальними фантазіями. Може, не найздоровішими. Але якщо буде боляче, а боляче точно буде — я буду дуже радий. Тому що лише біль зможе виправити всі її помилки. 

І що більше буде болю, то приємніше мені буде насолоджуватися нашою зустріччю.

— Хто там? — пролунав її голос із-за дверей. 

Хтось постукав до неї. Але хто б це міг бути?

Може, це чоловік повернувся із поїздки? Навряд чи. Може, літня сусідка знову просить солі чи сірників? Теж не воно. Тоді, може... це листоноша привіз посилку на своєму фургоні і тепер попросить розписатися в бланку?

Ні. І знову ні, Камілло. Це я. 

Твій люблячий і спраглий побачення Марсель.