Його жага - Альбіна Яблонська
— Адже він безплідний, чи не так?
Так. Так і є. Мій чоловік безплідний. Через поранення він не може мати дітей. Але мене це більше не турбує. З часом у твоєму житті виникають речі, про які ти вже не хочеш думати. Щоб не повернувся біль невдалих спроб. І втрати.
— Чому ти раптом питаєш про це? Думав, я завжди мріяла про дитину? Типу... це рожева мрія кожної дівчини — мати доньку?
— Або сина, — раптом сказав він. І в мене штрикнуло серце. — Чому одразу дочка? А як щодо сина? Ніколи не уявляла, що у нас із тобою є діти?
— Досить, — намагалася я пити чай, а рука так і тремтіла з чашкою. Наверталися сльози. Найменше мені тоді хотілося говорити про "наших дітей", яких ніколи не буде. — Давай змінимо тему. З мене годі вже дурниць.
— А я от уявляв. І не раз, — говорив Марсель, обертаючи чашку навколо осі то в один бік, то в інший. Чай йому був байдужий. Наше чаювання — лише символ, провідник, ілюзія спокою. Насправді я брала участь в ритуалі. От тільки в якому? — Нашого маленького, симпатичного сина. Як би ти його назвала, Кем? Якби він народився в тебе...
— Перестань так робити!
— Чому така жорстка реакція? Я ж лише фантазую...
— Це твої фантазії? Хай йому грець. Серйозно? Ти думаєш, що я повірю, ніби ти мріяв про дітей? Навіщо тобі потрібен син? Може, ти хочеш створити проблему, як зробив твій батько? — Я мала на увазі себе в ролі проблеми. Адже це я порушила лад у їхньому домі, стала яблуком розбрату і, по суті, спокусила сина вітчима. Сама того не розуміючи, забрала його спокій та зробила залежним. Хоч і намагалася все вирішити найжорстокішим чином. — Може, ти хочеш залишити його гнити за гратами? Як зробив твій батько...
— Браво, Камілло, браво, — плескав він у долоні. — Ти вирішила не приховувати своєї натури. Адже лайно з тебе так і лізе, правда?
— Тобі видніше, Марс. Ти ж сам казав, що знаєш мене краще за інших. Ну то хто я — шматок лайна чи кохання всього твого життя?
Він відкинувся на спинку стільця, протяжно видихнув. А потім демонстративно впустив на підлогу чайну чашку. Вона розбилася.
— Тепер ти однозначно не та квітка, яку мені хотілося нюхати щодня. Тепер ти просто жалюгідний... шматок... брехні. А щодо сина. То якби я мав сина, — стискав він чайну ложечку так сильно, що вона згиналася під тиском пальців, — то я б його ніколи не залишив у біді. Нізащо і ніколи. Яким би дивним він не був, хоч би як люди дивилися на нього. Та хоч би тицяли в нього пальцем і казали, що він виродок і ненормальний... — Руки Марселя тремтіли від нервів, він був над прірвою і міг ось-ось зірватися. — Я б ніколи не відмовився від нього, як мій батько. Я знайшов би можливість і витягнув би його з ями. Чого б мені це не вартувало. Якби в мене його відібрали, я б зі шкури виліз... Я проїхав би весь світ, щоб знайти його і витягти з пастки. Навіть якби всі казали, що він небезпечний і його треба тримати під замком, треба ізолювати від людей. Це все одно був би мій син. І я б його любив таким, яким він є. І нехай від нього всі відвернулися, назвали мерзотником. Мені все одно. Я у ньому завжди побачу свою кров. Так і має відбуватися, Камілло. Розумієш... А тепер знімай одяг. Роздягайся.
— Що? — схопилася я і затремтіла, як від сильного грому. — Але ж ти сказав, що даси мені спокій і не робитимеш цього! Ти обіцяв піти!
— Пробач, але я збрехав, — звучало немов вирок. — Як і ти тоді... Настав час дізнатися, як це — бути жертвою обману.
