Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

до якогось столика. Його зірний помічник підхопив мене під руку з другого боку.

— Вам треба зустрітися з Френком, — сказав мільйонер. — Він мій добрий приятель.

Ми вже майже підійшли до столу. Я все ще міг би вивільнитися й ушитися, але то був би очевидний афронт. І фізично й психологічно легше було, дати себе провести ще кілька останніх кроків. Мільйонер представив мене. Сінатра сидів, не підводячи зору від своєї тарілки.

— Я хотів би, щоб ви познайомилися з моїм добрим приятелем, Маріо П'юзо, — сказав мільйонер.

— А мені б не хотілося, — відказав Сінатра.

Це розв'язало мені руки. Але бідолаха мільйонер не втямив і знову почав своєї.

— Я не хочу бачитись з ним, — відказав Сінатра.

Тим часом я намагався обминути мільйонерового помічника й забратися звідси подалі. А тоді я почув, що мільйонер белькоче вибачення не мені, а Сінатрі.

— Ви тут ні при чому, — сказав Сінатра.

Я завжди уникаю сварок і дуже рідко обурююсь людськими вчинками, але тоді я сказав Сінатрі:

— Слухайте, це була не моя ідея.

І тут сталася найдивовижніша річ. Він зрозумів усе навпаки. Він вважав, що я вибачаюсь за персонаж Джоні Фонтане з моєї книги. Він запитав майже лагідним тоном:

— А хто ж напоумив включити це до книги? Видавець?

Я був повністю ошелешений, бо навіть ком не дозволяю видавцям розставляти в моїх книжках. Це єдина річ, де я непоступливий. Нарешті я вимовив:

— Я маю на увазі ідею знайомства.

З часом безповоротно померкла ганебність того, що сталося після цих слів. Сінатра почав вигукувати лайки. Мені пригадується, що всупереч його репутації він абсолютно не вдавався до брутальної мови. Пам'ятаю, він запевняв, що коли б я не був настільки старший за нього, він би побив мене як цуцика. Я був хлопчиськом, коли він вже співав в «Парамаунт». Та хай буде, він виглядав років на двадцять молодше. Але дошкуляло те, що він, північний італієць, загрожує мені, італійцеві з Півдня, фізичною розправою. Грубо порівнюючи, це рівнозначне тому, що Ейнштейн замірився б фінкою на Аль Капоне. Таке просто виключається. Північні італійці нізащо не зв'язуються з людьми з Півдня, хіба що коли разом потраплять до в'язниці чи депортуються на якийсь безлюдний острів.

Кілька дуже відомих режисерів відмовились від «Хрещеного Батька», бо він ображає їхню громадську свідомість, оскільки «прославляє мафію і злочинців». Коли звернулись до Костаса Граваса, режисер фільму «Зет» сказав, що охоче взявся б за цей фільм, який є вироком американському капіталізмові. Але він не наважився бо це була надто американська річ, а він, як іноземець, відчував, що не відтворить нюансів.

Досить чесна позиція. Мені сподобалось ставлення Костаса Граваса. Хоча й інших я також розумів. Мій перший роман дехто з критиків називав ницим і брудним, хоча інші підносили його, як твір мистецтва. Але під цю пору мене вже нічия думка не обходила, крім моєї власної. А я був вимогливішим за більшість моїх критиків, отож мені рідко могли дошкулити. Проте я не знав, що розглядалась можливість зварганити картину малою кров'ю, а касу зібрати за рахунок рекордного успіху книги.

Зрештою, вирішили поставитися до фільму з усією серйозністю. Барт написав рецензію на перший варіант мого сценарію і висловив чимало слушних міркувань, що певною мірою компенсувало відсутність у нього каліфорнійського шарму. По суті, я побачив, що здебільшого від нього можна сподіватися чіткої відповіді на поставлені питання. Що, безперечно, не таке приємне, як шарм, але більш корисне. Ідея залучення режисером Френсіса Копполи належала Барту. Переважно через те, що Коппола був італієць і був молодий. Стенлі Джаффі, президент студії «Парамаунт Пікчерз», Боб Еванс і Радді погодились з Бартом. І знову мій цинічний розум примушує мене замислитись: чи не тому зупинили вони свій вибір на Копполі, що він був шмаркачем, якому ледь за тридцять і який щойно поставив два фінансово невдалих фільми, отже, його можна буде тримати в руках? На той час сподівалися зробити «Хрещеного Батька» десь за мільйон-два (фактично фільм коштував понад шість мільйонів доларів).

— Ми з Френсісом хочемо, щоб ти чітко зрозумів, — сказав мені Радді, — ніхто не збирається переписувати твій сценарій. Просто Френсіс здійснюватиме режисуру, а зроблене тобою всіх влаштовує.

Я негайно ж збагнув, що у мене з'явився співавтор.

І не помилився. Він переписав одну половину, я переписав другу. Потім обмінялися текстами і переписали один одного. Я запропонував працювати разом. Френсіс пильно подивився мені в очі і відмовився. Тоді-то я й відчув по-справжньому, що він є режисером-директором фільму.

Він мені сподобався. І він чесно заробив своє право на половину хвали за кіносценарій. Я радий з того, що вона йому висловлювалась, бо я можу тепер відносити на його рахунок усі невдалі діалоги і деякі з поганих сцен. Він ніколи не був різким, ми з ним порозумілися, і зрештою сценарій для зйомок був готовий.

Приємний період скінчився. Тепер всі взялися до роботи. Кінозірки, агенти, керівники і віце-президенти студії, продюсер, його заступник, композитори, поети-піснярі і багато іншого енергійного люду. Тепер я вже бачив, що це не МІЙ фільм.

Залишилось велике питання: хто гратиме Хрещеного Батька? Я пам'ятав про мою розмову з Брандо і одного дня переговорив з Френсісом Копполою. Він вислухав і сказав, що моя ідея йому імпонує. Я попередив його, що ВСІ категорично проти неї. Дехто побоювався, що Брандо наробить клопоту, що він не дасть потрібних касових зборів, називалось ще безліч різних причин. Я гадав, що режисер, на рахунку якого дві провалені картини, не має достатньої сили.

Френсіс Коппола — кремезний відчайдушний веселун. Проте я не знав, що в роботі він міг бути непоступливим. Хай там що, а він воював і домігся участі Брандо. І, до речі, з Брандо ніколи не було жодного клопоту. А чого тільки не стверджувала його репутація.

Розпочався добір акторів. Претенденти на ролі приходили на бесіду з Копполою, демонстрували йому все своє мистецтво й майстерність, намагаючись запам'ятатись. Я був присутній при деяких пробах. Коппола тримався з людьми спокійно й ввічливо, але як на мене картина залишала надто гнітюче враження. Я втік. Не міг більше дивитися на артистів, вони були такі ранимі, такі відкриті, такі незахищені в своєму сподіванні