Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

зробити, бо кожна італійська родина має свого «чуча» — свого телепня. Тобто свого сімейного ідіота, який, за загальним визнанням, ніколи не зможе заробити собі на прожиття, і тому всі разом і кожен зокрема мають допомагати йому, не нарікаючи і не ремствуючи. Саме я й був отаким родинним «чучем», і мені кортіло повідомити всім їм, що я зрікався цієї ролі в нашому сімействі.

Я подзвонив старшій сестрі.

— Ти вже чула? — запитав я її.

Сестра розмовляла досить стримано. Це починало дратувати мене. Здається, ніхто не надавав цій події великого значення. Хоча все моє життя повинно було змінитися. Мені вже не доведеться сушити собі голову роздобуванням грошей. Це майже все одно, ніби не дбати про смерть. Сестра сказала:

— Та знаю, ти отримав сорок тисяч за книгу. Мені мама дзвонила.

Ні, таки моя мати може кого завгодно довести до сказу. Опісля всіх моїх пояснень вона все ж таки зрозуміла по-своєму. І її вісімдесят років тут ні при чому.

— Ні, — відповів я сестрі, — не сорок, а чотириста десять тисяч доларів.

Нарешті я почув реакцію, якої мені хотілось. Після відчайдушного зойку настала хвилина збудженої розмови. Але треба було знову переговорити з матір'ю. Я зателефонував і сказав:

— Ма, ну як ти могла переплутати? Я ж тобі разів п'ять втовкмачував, що чотириста десять тисяч, а не сорок. Звідки воно запало тобі в голову?

По тривалій мовчанці моя мати прошепотіла в трубку:

— Нічого мені не запало. Я не хотіла їй казати.

Коли я перебалакав з усіма, дружина вже спала в ліжку.

І діти теж. Я й собі пішов і заснув як мертвий. Коли я прокинувся наступного дня вранці, дружина й діти оточили моє ліжко. Дружина запитала:

— Чого це ти мені вчора ввечері нагородив? — До неї лише тепер дійшло.

Так, це справді чудовий «щасливий кінець». Проте, здається, ніхто не хотів мені вірити. І тому я подзвонив Біллові Таргу й оформив чек на аванс — на сто тисяч доларів. Я розквитався з боргами, виплатив комісійні агентові, заплатив братові чесно зароблені десять відсотків і через три місяці знову зателефонував видавцеві та агентові, потребуючи грошей. Вони були приголомшені. А що сталося з тим чеком на добрячу суму, якого я отримав лише три місяці тому? Я не втримався. Та й чому б я мав ставитися до них інакше, ніж я ставився до родини всі ці скрутні роки?

— Сто тисяч не вічні, — відповів я їм.

Що ж, принаймні буду «чучем» свого видавця.

На сьогодні «Хрещений Батько» приніс понад мільйони доларів, але я так і не розбагатів. Частину грошей поклав на убезпечення дітей. Крім того, сплатив комісійні агентові і гонорар адвокатові. Федеральні податки і податки штату. Все це зменшило первісний мільйон більш ніж вдвічі. Але поки я збагнув цю істину, я був щасливою людиною. Розтринькував гроші, ледве вони потрапляли мені до рук. Тільки якось вельми неприродно було не почувати себе боржником. Нікому не був винен ані цента.

Гроші мені подобаються, а от «слава» — не зовсім. Вона мені видається просто-напросто набридливою. Я ніколи не був у захопленні від прийомів, ніколи не любив розмовляти більш ніж з двома-трьома особами заразом. Не люблю давати інтерв'ю і фотографуватися (не без підстав).

Мене втягли до телевізійної передачі «Ті-Ві тудей шоу», коли один з редакторів у фірмі «Патнам» заявив: «Звідки тобі знати, що це тобі не подобається, якщо ти ніколи не брав участі у телешоу?» Це виглядало логічно. Отож я пристав на пропозицію. І мав саму лише прикрість. Зате мені вже ніколи більше не кортіло, коли надходили пропозиції від інших телевізійних розмовних передач. Не вважаю, що це з мого боку «снобізм навпаки» чи якась удавана скромність. Просто я почуваюсь до біса ні в сих ні в тих. І майже кожний письменник, якого мені доводилося бачити по телевізору, виглядає по-дурному, цей засіб не про нас.

А в інтерв'ю я розпатякую як чорт його знає хто, і я не звинувачую й тих, хто бере інтерв'ю. Всі оці дурні заяви робив я, але ж я їх робив не так. Отож я відмовився від телебачення і будь-якої реклами, з інтерв'ю включно. І, дякуючи богу, я зроду не вдавався до поїздок по всій країні, які нібито сприяють успіхові книги. Не з огляду на інших людей, а з власної причини. Зустріч з незнайомою людиною завжди є стресом для моєї нервової системи, хоча, гадаю, це ж саме стосується більшості людей.

А тим часом я зробив, як виявилося, величезну помилку. Перед завершенням «Хрещеного Батька» я продав права на кишенькове видання «Щасливого пілігрима» за звичайний гонорар з виплатою півтори тисячі авансу. Я продав його видавництву «Лансер букс», і один з партнерів, Ірвін Стейн, був настільки люб'язний, що вислав мені півтори тисячі відразу, не відділяючи половину до дати виходу в світ.

Ще більшої помилки я припустився задовго до публікації, ще коли були написані перші сто сторінок «Хрещеного Батька». Агентство Уїльяма Морріса схвалило контракт зі студією «Парамаунт» на книгу за дванадцять з половиною тисяч на право вибору книги, з «підвищенням» до п'ятдесяти тисяч, якщо вони скористаються цим правом. Я вже мав своїм агентом Кандіду Донадіо, проте Уїльям Морріс підписав первісний контракт на книгу і тому репрезентував мене у відносинах з кіношниками. Мені не радили погоджуватися на ті умови, радили зачекати. Це все одно що комусь зануреному під воду порадити глибоко вдихнути. Я потребував грошей, і дванадцять з половиною тисяч готівкою здавалися мені скарбами самого форту Нокс. Тепер я маю сказати, що та помилка лежить цілком і повністю на моїй совісті. Я ніколи не закидав «Парамаунт», що вони придбали «Хрещеного Батька» так дешево. Протягом всього цього розділу я раз по раз згадую, як люди вдаються до речей, схожих на шахрайство, і у читача може скластися враження, що це мене обурює, дивує чи ображає. Нічого подібного. У тому світі і в тому суспільстві, в якому ми живемо, всі ці дії є цілком логічними. Той факт, що мені здається, ніби агентство Уїльяма Морріса обмахлювало, й продало мене з тельбухами студії «Парамаунт Пікчерз», не означає, що я ставлюсь несхвально, чи засуджую, чи навіть ображаюсь на нього з цього приводу. Я