Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

було. Було непогано, але не більше. А до того ж не будемо забувати, що я протягом двадцяти років вів життя самітника. Вряди-годи зустрічався з кількома близькими друзями за вечерею. Вечори проводив в товаристві жінчиних приятельок. Ходив до кінотеатрів. Вчив дітей маніпулювати з процентами. Але переважно жив сам у собі, зі своїми мріями і фантазіями. Світ немовби проходив повз мене. Я не помічав, наскільки змінилися чоловіки й жінки, як змінилися дівчата та юнаки, яких змін зазнало суспільство і навіть сам уряд.

Поза тим мене цілком задовольняла роль спостерігача на тих кількох прийомах, які я відвідав у минулі роки. Я майже ніколи не розпочинав розмови чи знайомства. Зненацька виявилося, що мені й не треба. Здавалося, люди отримували справжню радість, розмовляючи зі мною чи слухаючи мене; вони чарували мене, і мені це лестило. Здається, що по всій Західній півкулі нікого не можна було зачарувати легше, ніж мене. Сприяло ще й те, що ці люди в переважній більшості своїй були й справді милими людьми. Було неважко і навіть приємно позбутися своєї відлюдкуватості. І тому я наважився податися до Голлівуду.

Умови роботи над сценарієм були пристойні: п'ятсот доларів кишенькових на тиждень, плюс два з половиною проценти від чистого прибутку. Це була чесна угода як на ті часи, особливо якщо взяти до уваги, що Ел Радді отримав згоду на створення фільму, лише пообіцявши зробити картину за один мільйон доларів.

Проте мій контракт був не такий-то вже й привабливий, як видавалося. Насамперед, досить зазначити, що номер в готелі «Беверлі Хіллс» коштував п'ятсот доларів на тиждень, отже, від моїх кишенькових відразу ж нічого не лишалось. До того ж мої два з половиною проценти були пса варті, хіба що фільм отримав би такий неперевершений успіх, як «Історія одного кохання». Бо все влаштовується таким чином, що звичайно студія цупить на законних підставах усі доходи тих, хто працює за проценти від чистого прибутку. Робиться це за допомогою бухгалтерських штучок. Якщо картина обійшлась в чотири мільйони, додають ще мільйон на покриття додаткових витрат. Збитки рекламного відділу відносять на рахунок прибуткового фільму, який має касу. В руках їхніх бухгалтерів прибутки зникали, як ескапіст Гудіні.

Треба відразу застерегти — я не хочу стверджувати, нібито Голлівуд не чесніший за видавництва. У порівнянні а видавництвом книг кишенькового формату, що називається «Лансер букс», голлівудські студії виглядають Діогеном. У своїй рекламі «Лансер букс» зазначало, що продало майже два мільйони «Щасливого пілігрима», а мені заплатило не більше тридцяти процентів від цієї кількості.

Ну то нехай. В Америці ніхто не гудить жодний бізнес, що виявляє надмірну спритність. Але ж «Лансер букс»! Вони випустили оригінальну книжку під назвою «Хрещена Мати». Я подумав собі: хай хоч що казали мені про Голлівуд, він ніколи не міг би впасти так низько. (Авжеж, то був не Голлівуд: в Італії поставили фільм, в якому діє створений мною герой, але під іменем Вітторіо де Сіка, а фільм називається «Хрещеник»).

Отож я відбув до Голлівуду з повною впевненістю, що він не піднесе мені ніякої несподіванки. Мене просто так не візьмеш, «Хрещений Батько» був їхній фільм, а не мій. Не буду нічим перейматися. Нічого не братиму близько до серця. Ні на що не претендуватиму і нічим не обурюватимусь. Я службовець, тільки й того.

У Каліфорнії багато сонця, багато свіжого повітря і безліч тенісних кортів. (Саме перед тим я відкрив для себе теніс і був без тями захоплений ним). Отож набуду здоров'я і засмаги.

На мій погляд, готель «Беверлі Хіллс» — найкращий в світі. Це химерна триповерхова споруда, оточена садами, окремими бунгало, з плавальним басейном і славнозвісним розважальним «Поло Лаундж». Та ще з тенісним кортом, на якому професіонал Алекс Олміда називав мене чемпіоном. Звісна річ, він усіх величав чемпіонами, і все ж таки...

Обслуговування в «Беверлі Хіллз» чудове й приязне, але без панібратства. Це єдиний серед бачених мною готелів, де я почував себе цілком комфортно. Але ж він забирав мої п'ятсот щотижневих і ще до біса зверх того.

Два наступні тижні я провів, граючи в теніс і зустрічаючись зі своїми нью-йоркськими приятелями, що отаборились у Каліфорнії. А також мав зустрічі з Робертом Евансом — директором виробництва на студії, і Пітером Бартом, його правою рукою.

Колись я прочитав у журналі «Лайф» статтю про Еванса, яка не залишала від нього живого місця. І тому був приємно вражений, побачивши, що він проста й цілком природна людина. Він мені відразу сподобався.

Еванс не мав апломбу й говорив, здається, те, що думав. Говорив так, як діти ріжуть правду в очі: з дивовижною невинністю, яка робила найсуворішу критику чи категоричну незгоду необразливою. За будь-яких обставин він був незмінно ввічливим зі мною. Якщо такий портрет керівника кіностудій може комусь видатись надто захвалювальним.

Можу додати: він так неохоче роздавав свої гаванські сигари, що мені доводилось цупити їх, забираючись до його кабінету, коли там не було господаря.

Еванс був відкритий до - аргументів, його не раз вдавалося переконати змінити своє рішення. Звичайно, він був чарівливий, проте в Голлівуді, ба навіть в усій Каліфорнії, чарівливі всі, за винятком Пітера Варта, він має холодний розум і є єдиною необворожуючою людиною, яка стрілася мені в кінобізнесі. І неговіркою. Причиною тому (хоча тоді я цього не знав) є його звичка думати, перш ніж висловлюватись, він ще не опанував каліфорнійське вміння залишатися чарівливим і тоді, коли щось обмірковуєш.

Наша перша нарада пройшла дуже добре, в ній брали участь Еванс, Ел Радді, Пітер Варт, Джек Баллард і я. Баллард — чолов'яга з головою Юла Бріннера, слідкує за витратами на виробництво фільму. Він був сором'язливий, проте у директорів і продюсерів жижки дрижали, коли він підбивав бабки по їхніх витратах. Нараду вів Еванс. Йшло звичайне обговорення з вмонтованими в нього сентенціями, розрахованими спеціально на мене. Це мав бути видатний фільм для «Парамаут Пікчерз». Я мав викластися і виручити. Фільм мусив УРЯТУВАТИ «Парамаунт». Такі балачки мені до вподоби, вони сповнюють почуттям власної важливості, і я працюю з подвоєною енергією. (Я й справді прагнув «УРЯТУВАТИ» «Парамаунт Пікчерз», але спізнився. За мене це зробила «Історія одного кохання»). Потім обговорювали добір артистів. Я запропонував Марлона Брандо на роль Хрещеного Батька. Зі мною розмовляли люб'язно, але я відчував, що мої акції впали враз на п'ятдесят відсотків.