Хрещений Батько - Маріо Пьюзо

їхні симпатії, хотілось довести, що я й справді «вкоренився на нашому боці». Звідки мені було знати, що як тільки я заявлю про неспроможність першого варіанта, його ніхто не стане читати.

А тоді відбулися дві події, що примусили мене позбуватися отих сентиментальних дурниць.

Одного дня, коли я зайшов до його кабінету, Радді говорив по телефону. Розмовляючи, він переписував сценарій, який йому треба було подати до іншої кіностудії. Я здивовано стежив за ним. По суті, він працював, не відволікаючись від телефонної розмови. У мене завжди викликали захоплення люди, здатні робити два діла одночасно. Таке вдається не багатьом. Але це був особливий випадок. Заключною фразою його телефонної розмови було: «Тепер, здається, я вже вилизав рукопис».

Я переповідаю цей випадок без наміру викликати обурення у письменників чи присоромити режисерів. Але він тоді відкрив мені очі на моє становище. І я знову на п'ять днів поринув у теніс. Бо то був не мій фільм.

Гадаю, треба пояснити, чому цей випадок не засмутив і не образив мене як письменника. Часто доводиться читати, що кінозірка переписує її чи його слова, що режисер виправляє сценарій, а продюсер «доводить рукопис до кондиції». І все ж таки неможливо сердитися, якщо ви справді розумієте, чому це відбувається. Приміром, під час другої світової війни я був прикомандирований до англійської армії, якось ми зустрілися з частинами російської армії в одному містечку на півночі Німеччини. Здається, ця російська дивізія, набрана в дикій азіатській області, ніколи не бачила водогону. Вони були вражені тим, що вода біжить з мідного крана. Росіянин у хутряній шапці відірвав кран від стіни і прибив його до стовпчика в паркані. Відкрутивши кран, він здивувався, коли звідти й не капнула вода. Він вважав, що вода тече просто з самого крана. Йому ніколи не доводилося мати справу з принципом дії водогону. Якщо хочете, можете сміятися над цим, але справа тут не в примітивній тупості, а в звичайнісінькій необізнаності.

Коли режисер, чи кінозірка, чи продюсер беруться за перо, стаються такі ж самі речі (безперечно, бувають і винятки). Вони вірять, що слова течуть з пера. І знову ж таки це не тупість, а все та ж сама необізнаність. Вони просто поняття не мають про принципи дії художнього слова. Ось чому письменникам і не слід ображатися. їм слід забиратися якомога далі від кінобізнесу.

Друга річ, яка мене доконала, пов'язана з Пітером Бартом. На один з літніх місяців я винайняв будинок у Малібу і привіз з Нью-Йорка свою родину. Проваландавшись перед тим майже чотири місяці, я тепер серйозно засів за роботу. Мені друкувала секретарка, робота над кіносценарієм, як то кажуть, пішла. Але я не витримав термінів подання першого варіанта (якщо б я був не віддав на їхню милість першу редакцію, намагаючись засвідчити моє добре до них ставлення, все було б гаразд). Бартові було відомо, що я бив байдики, і він почав на мене тиснути. Я сказав: добре, до кінця тижня. Звісно, до кінця тижня я не вклався. Але він наполягав. Мені залишалося переписати заключний розділ, ще раз пройтись по ньому й відредагувати, як того заслуговує серйозна робота. А тоді, й не тому, що Барт чи ще хтось «діставали» мене, вони при цьому завжди були ввічливі й люб'язні, просто зненацька я сказав собі: «Яка мені різниця? Це ж не МІЙ фільм!»

І тому я наказав секретарці просто передрукувати написане й не став переглядати заключну частину. А потім вдягнув плавки і вперше після переїзду в будинок на чудовому узбережжі в Малібу подався на пляж: буду розкошувати на океанських хвилях.

Вчинив я абсолютно по-дурному. Замість ображатися, я мав примусити їх ще зачекати. Відчуваю докори сумління. Треба б мені бути дорослішим. Невірно це було з мого боку ще й тому, що я терпіти не можу мокнути в океані.

Отже, я подав рукопис, і він усім сподобався. Звісно, відповідно до контракту, я мав його виправляти. Тепер треба було винайняти режисера. Пішов серпень 1970 року. А тим часом протягом наступних місяців, поки тривали пошуки режисера, у мене сталося кілька пригод. Найцікавіша — з Френком Сінатрою, який входить до десятки найпопулярніших людей світу. Я захоплювався ним на відстані, він був моїм кумиром.

Багато хто вважає, що співак Джоні Фонтане з «Хрещеного батька» написаний з Френка Сінатри. До появи книги друком мій видавець отримав листа від адвокатів Сінатри, які вимагали знайомства з рукописом. У ввічливій формі ми їм відмовили. Проте кінокартина — то інша річ. На першій же зустрічі з юридичною службою «Парамаунт Пікчерз» адвокати висловили занепокоєння з цього приводу, та я запевнив їх, що згаданому персонажеві в картині відводиться незначне місце. Так воно й вийшло.

Поза тим, в своїй книзі я написав Фонтане з цілковитою симпатією до нього самого, до його способу життя та особистих уподобань. Мені здавалося, що я відтворив невинність діячів великого шоу-бізнесу, їхню безпорадність перед розбещеністю, яку нав'язують їм оточення й умови їхнього способу життя. Мені здавалося, що я вхопив внутрішню невинність цієї натури. Але мені також було зрозуміло, що коли Сінатра вбачав у цьому персонажі себе, йому міг і не сподобатись цей персонаж... або книжка... або ж її автор.

Але ж, річ зрозуміла, дехто прагнув звести нас разом. Одного вечора у Елейна в Нью-Йорку Сінатра сидів при барі, а я за столом. Елейн запитав мене, чи я не маю заперечень проти зустрічі з Сінатрою. Я сказав, що не маю, якщо він не має. Але Сінатра заперечував. Це мене цілком влаштовувало, і згодом я забув про той випадок.

Минув рік, я працював в Голлівуді над рукописом і рідко виходив з дому вечорами, але того вечора мене запросили в ресторан «Чейзена» на день народження до продюсерового приятеля. То була вечеря на дванадцять осіб, влаштована відомим мільйонером. Просто приємна вечеря. Протягом останніх шести місяців усі до того мене обворожували, що я вже потроху став долати свою упередженість. Отож я пішов.

Їжа спустила мене на грішну землю. Вона була жахлива. Боже, в італійських забігайлівках з одним службовцем в Нью-Йорку годують краще. І це славнозвісний ресторан «Чейзена»? Та чи варто дивуватися, коли у вишуканих французьких рестораціях Нью-Йорка також доводилося зазнавати розчарування. Я зрадів, коли ми по всьому подались до дверей. Та по дорозі мільйонер взяв мене під руку й почав скеровувати