Заміж у покарання - Марія Акулова
– Дай вгадаю! – Батько перебиває і робить ще один крок до мене. Схиляє голову і трохи витягує шию вперед. Мені хочеться впасти на крісло і забитися в нього, але я стою. – Щоб передати чоловікові? Але чоловік щось не поспішає нам допомагати.
Тато звинувачує Айдара, розводячи убік руки, а потім ляскаючи себе по стегнах. Я сіпаюся на гучному звуку. Дивлюсь униз, потім знову в обличчя. Мені це невластиво, але слідом за бажанням зробити все, щоб припинити це, в мені прокидається протест. Лютий. Справедливий, як здається…
– Це ти обрав мені чоловіка. Невже тепер незадоволений своїм вибором?
– Айлін... – Мама застерігає. Але я вперто мотаю головою. – Доню, йдемо на кухню.
Вона вчиняє свій особистий подвиг. Підходить до мене, бере за лікоть і намагається тягнути. Я дивлюся на неї твердо, вона просить не дурити очима. Але я не можу.
– Хай говорить… – Тим більше, що батько підначує. Не знаю, навіщо йому потрібен цей акт мазохізму, але я раптом ловлю себе на тому, що розучилася бути покірною.
Мамині пальці розтискаються, я стежу, як опускається рука. Потім повертаюся до татового обличчя.
– Це ти кажи, що хочеш сказати… – киваю підборіддям, «надаючи дозвіл». Його це зачіпає. Вилиці стають кам'яними. Щелепи стискаються. Ніздрі роздмухуються.
Нічим добрим це не закінчиться.
– Твого брата побили. Через впертість твого чоловіка.
– Якого вибрав мені ти.
Я повторюю, тато сердиться сильніше.
– Ти щодня сюди тягаєшся. – Серце на шматки. Тягаюся. Зрозуміло. – Совість свою очищаєш?
– Мені більше не приходити? – Не відводжу погляду. Не чую відповіді. Тільки мамине збоку:
– Припиніть, благаю вас. Припиніть…
– Через твого чоловіка наше чесне ім'я полощуть. Я, як шавка, бігаю по людях, прошу, стелюся, прогинаюся... – Звучить дійсно принизливо. Я може навіть перейнялася б, але зараз мене нудить від іншого.
– Тобто це все мав робити Айдар? Ти вирішив, що підкладеш під прокурора дочку, а потім користуватимешся преференціями? По твоєму плану він повинен був по клацанню пальців виконувати твої забаганки? А тобі була взагалі різниця, як гидко буде мені? Напевно, донька виявилася не дуже, раз бігати за тебе ніхто не хоче...
Мені настільки боляче і бридко, що я цього навіть не відчуваю. Розводжу руками, вимовляючи жахливі речі. Вдаю, що я насправді настільки цинічна.
– Всі довкола знають, що наш Бекір – заручник ситуації. Що один дзвінок, – у повітря злітає вказівний палець батька. – Одна поступка – і він буде на волі. Але ні. Замість того, щоб виконати прохання старшого, щоб виявити повагу, твоє щеня…
– Не смій так Айдара називати.
У відповідь на моє прохання – брудна лайка. Я бачу, як на скронях здіймаються вени. Батько вже не молодий. Йому не можна так хвилюватись. Нам не можна знищувати все під основу. Аллах цього не хотів би. Але я не можу зупинитись. І тато зупинятись теж не хоче.
– Я їду до сина. Мене не пускають. Я мчу до свого чоловіка. Як дворняга кидаюся. Скрізь відштовхують. Такий звичай, Айлін. Він брав тебе за дружину, знаючи, що повинен мене поважати. Але він навіть зустрічатись зі мною не хоче. Я їду на уклін до власного зятя, а він… Каже, що я можу записатися наступного тижня, а по Бекіру він уже сказав, що мені треба робити…
Тато плює слова. Мене обпалює сором, навіть не біль, а натуральні фізичні страждання. Кожна клітина болить. Шлунок пече.
– Ну так роби, раз сказав. Думала, ти розумієш… – Я говорю, дивлячись в очі батька. Це вже не потрібне. Потрібно взяти сумку і мовчки піти, але я не можу стриматись. – Іноді всім доводиться пройти через приниження. Заради близьких – можна. Чи тільки я повинна?
Відповіді на своє запитання я не чекаю. Навіть ляпас не лякає. Я не відчуваю болю. Тільки голова розвертається та чую звуки. У тата вийшло дзвінко.
У мами скрикнути теж.
Ось тепер беру сумку, відсовую батька та йду. На якийсь час глухну та сліпну. Не хочу пам'ятати все життя, як услід кричала мама.
_____________________
Завтра вихідний, наступний розділ вийде у четвер)
Коментарі поки що будуть закриті)
