Заміж у покарання - Марія Акулова

– Навіщо? Нам же сказали, що щодня їздити немає сенсу…

Мої слова не втихомирюють, а провокують на сльози сильніше.

Мама так і дивиться нагору. Лається. Молить. Плаче.

– Мам… – Я гукаю, смикає руки. Встає і відходить від мене в куток кімнати.

Я залишаюся сидіти навпочіпки. Мені здається, що якщо мама зараз по новому колу зайде в розповідь про безгрішність брата – не витримаю, зірвусь і вискажу усе, як знаю.

Вона повертає голову. Я бачу, як стискає губи і як роздуваються ніздрі. Наче злиться. Наче на мене. І впоратися з емоціями не може. Схлипує, затискає рота рукою і хитає головою.

– Ну мам… – Я прошу – мотає головою, веде пальцями під очима.

– Його вночі там побили, кизим. Нашого Бекіра. Ребра переламали. Ніс. Батько поїхав добиватися, щоб перевели до нормальної лікарні. Вони його вб'ють там, дочко.

***

Мамин плач і голосіння заповзають у вуха і копляться всередині. Заспокоїти її неможливо, та й я не намагаюся більше.

Здається максимально цинічним заспокоювати брехнею, коли я знаю, як це можна припинити. Знаю та нічого не роблю.

Цього разу в будинку лише ми. Мама сидить у вітальні. Я – на кріслі у передпокої. Більше не переживаємо горе разом. Кожна своє. І так кілька нескінченних годин.

Одночасно чуємо, як під'їжджає татова машина. Мама встає, зі скрипом відсуваючи стілець, підходить до дверей першою.

Відчиняэ, я просто піднімаюся на ноги і з натиском веду спітнілими долонями по тканині джинсів.

Тато йде доріжкою і піднімається сходами. Разом з ним у будинок поштовхом вносить надто потужну дозу люті та адреналіну.

Мене майже збиває з ніг назад у крісло. Ледве стримуюсь від того, щоб знову сісти.

Мама теж відсахується і ось тепер затихає. Гучно дихає, тримаючи долоню біля рота. А тато дивиться на нас. Заходить глибше. Робить кілька кроків. Я бачу, як стискає-розтискає кулаки. Це будить дикий страх. Наче я зробила щось жахливе…

– Мехді, не мовчи… – Мама благає пошепки. Відразу отримує у відповідь хльосткий, частково навіть скажений погляд. Хочу зменшитися до розміру піщинки або хоча б втекти до своєї кімнати. Привернути до себе татову увагу по-дитячому страшно. А по-дорослому страшно не дізнатися, що там Бекір.

– Шиш, Данія. – Батько відповідає мамі грубістю. Це озивається в мені невдоволенням, але я мовчу. Ми продовжуємо стежити, як тато ходить колами.

Нерви на межі. Я кожну секунду гальмую себе від вимогливого: та скажи ти вже хоч щось!!!

Але закінчується тим, що тато гальмує сам. Навпроти мене. Розвертається, упирає руки в боки і дивиться прямо.

Незатишно – це не те слово. Вина накриває з головою.

Опираюсь, як можу. Навіщось здригаю підборіддя. Навіщось складаю руки на грудях. Суплю брови і питаю:

– Йому дуже дісталося?

Відразу отримую покарання за свою «зухвалість». Коридор дзвенить тишею. Напруга наростає. Мені здається, я навіть починаю чути писк. Потім усе обривається – це тато хмикає, а мені стає погано.

– Сильно, кизим, дісталося. Сильно... – Не вірю його вдаваній ніжності. Він уперше за цей час називає мене не дочка, а «кизим». Вперше дивиться так. Вперше в ньому немає незручності. Мені так здається.

А сама я роблю боягузливий крок назад. Нікуди, тому просто впираюся ікрами в крісло.

Мама знову намагається плакати, але татів «шиш» працює беззастережно. Він піднімає палець і кидає швидкий погляд. Я встигаю видихнути, а потім знову дивиться на мене.

– Як тобі спиться, кизим? Скажи нам… Нормально?

Робить крок на мене. Я навіщось намагаюся приховати тремтіння. Сильніше стискаю шкіру. Пересмикую плечима.

– Мені спиться так само, як і вам.

Моя відповідь явно не сприймається. Батько щільно стискає губи. Коли розслаблює – посміхається.

І мені б мовчати, це зрозуміло, але я чогось ляпаю:

– Я щось смішне сказала?

У коридорі знову стає тихо. Батько змінюється в лиці. Блідне. Посмішка сповзає.

– Нам не до сміху, Айлін. Нам давно не до сміху. – Його голос звучить безбарвно, але ні чорта не байдуже. Мені здається, він переповнений люттю, яка хоче вийти.

– Мені теж. Якщо ти натякаєш на те, що я хвилююся менше за вас... Я теж не сплю... Я теж хочу, щоб Бекір швидше...

– Його не випустять "швидше", Айлін. Що за дитячий садок?

Почуваюся п'ятирічкою. Відчуваю повну владу дорослих над собою. Їхнє право пред'являти за все на світі.

При мамі не можна такого говорити. Я скошую погляд. Бачу, що вона заціпеніла. Все так само стоїть у кутку з і неприхованим жахом дивиться на тата.

Навіть не віриться. Ущипнути себе хочеться. На нашого тата. Найдобрішого. Найпоступливішого. Самого-самого…

– Що там сталось? Ти скажеш? Мені треба знати, щоб…