Заміж у покарання - Марія Акулова

– В очі, Айко.

Я підкоряюся короткій вимозі. Напевно, так просто тільки тому, що кілька секунд раніше кінчила. Тепер в голові порожньо. І це справжній чистий кайф.

Дивлюсь у переповнене люттю та бажанням обличчя і не боюся. Відсторонено роблю висновок, що тільки зараз повною мірою усвідомила, наскільки не готова приймати доленосні рішення.

Я нічого не відповіла Науму. У мене на телефоні справді зберігається алгоритм дій. У голові – купа сумнівів. Айдарові я не зізналася.

Я не знаю, чи варто.

Я навіть не знаю, чи варто йому продовжувати кінчати в мене.

Тягнуся до чоловічих губ. Айдар заплющує очі і робить те саме. Ми неакуратно б'ємося зубами, далі цілуємося. Я відчуваю, як член виходить. Встаю на пальці однієї ноги, опускаю погляд і бачу, як сперма вистрілює мені на живіт.

Мабуть, правильно.

Мабуть, зараз так буде краще.

Айдар втикається мені у скроню і швидко дихає. А я гладжу його по голові, заспокоюючи.

– Я сьогодні допізна, – трохи прийшовши до тями, чоловік попереджає, я просто киваю.

Айдар цілує мене в щоку, а потім відпускає і другу ногу також. Падаю на п'яти. Розвертаюсь під струмені. Веду по животу, розмазуючи сперму. Чекаю, коли Айдар вийде, але він знову притискається до мене зі спини. Накриває мою кисть своєю долонею. Не допомагає змивати. Просто тримає. Я повертаю голову – він дивиться вниз. На живіт. Дивиться і не бачить.

– Твій батько наполегливо просить про зустріч.

Каже, судячи з погляду, кахлю, а не мені. Мене відразу обпалює соромом, страхом і злістю. Не хочу. Я нічого не хочу знати.

– І що ти? – Але питаю, як він хотів би почути – прохолодно-байдуже. Я ж маю спокійно сприймати те, що мій брат у СІЗО. Ми ж віримо у чесне розслідування.

Навіть у голові не вдається промовити ці слова без жовчі. Наум мене знатно отруїв.

– Зараз я зустрічатися ні з ким із твоїх не маю наміру. Знай.

Айдар притискається губами до скроні. Знімає руку та відходить. Швидко споласкується і залишає мене за перегородкою одну.

Я весь цей час не рухалася. Просто стежила. І тільки залишившись на самоті, знову роблю крок до регуляторів напору і температури. Повертаю все на вихідні.

Ідеально гарячі струмені б'ють по тілу. А я не розумію до пуття, чому при цьому тремчу.

***

Зсередини мене з'їдають сумніви та страхи. Напевно, це найкращий час для рішучих дій. Але я – не така.

Зараз зі злою іронією думаю, що роль покірної жінки – не така вже й погана. За тебе все вирішують. Твоє завдання: упокорюватися. Це викликає протест, але до певного часу.

Мій час настав. Зараз вирішити маю я. А готовності – нуль.

Я дію по накатаній. Проводжу Айдара на роботу, збираюся та їду до мами. У таксі вкотре прокручую злощасну розмову з Наумом. Жахливо, але мені доводиться визнати, що в його версії найменше незаповнених пробілів.

Правда, як завжди, десь між тим, що кажуть зацікавлені. Мій брат не святий, але й чоловік, виходить, теж…

Але ж і судити не мені. Прикриватися справедливістю також. Наум чудово знав, на що тиснути. Моє головне бажання – щоб усі були живі та здорові. Дуже жіноче. Боягузливе. Але така вже я вродила. Мені не зрозуміти чужих амбіцій, я можу їх лише прийняти.

Чи ні.

Коли думаю, що Айдар готовий пожертвувати Бекіром заради своїх – трясе. Коли думаю, що Бекір сам винен, що вляпався – також.

Виходжу з таксі зі ще важчою головою, ніж сідала. На плечах такий тягар, що тисне до землі. Роблячи кожен крок – долаю супротив.

Я не готова приймати великих рішень, це правда. Тому продовжую робити маленькі кроки у тому, що точно вмію. Проведу ще один день із мамою. Їй я потрібна. Буду поруч.

Повторюю це про себе раз-по-раз, проходячи від хвіртки до порога. Ступаю сходами важким кроком. Дзвоню у двері, бо все одно почуваюся тут гостею, але потім сама ж відчиняю, не чекаючи відповіді.

Заходжу в отчий будинок і майже одразу завмираю, холодіючи. Мені здається, що чую плач. Молюся Аллаху, щоб саме здавалося. Я тепер його дуже боюсь. Коли схлипи повторюються, хочеться розвернутися і піти. Втекти ще й звідси. У мене немає сил на заспокійливі промови, але швидко беру себе до рук. Немає? Знайду.

Роблю кілька енергійних кроків, дивлюся спочатку на кухню, потім у вітальню.

Мама сидить за обіднім столом, її лікті втиснуті в стільницю, голова лежить на долонях. Вона знову плаче, хитає головою, захлинається.

Підходжу до неї, стискаю кисті, розвертаю до себе та присідаю.

– Що трапилося, мам? Де тато? Чому ти плачеш, ну мам? – Мені тоскно від того, що вимовляю із легкою претензією. Не можу приховати роздратування. Хоча насправді я гадки не маю, як складно бути на її місці.

– До Бекіра поїхав, кизим. Знову до Бекіра... Коли це закінчиться, Аллах? Ну коли?! – Мама нестримано звертається до неба. Мене в центр грудей боляче колють ревнощі.