Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

– Не граю в азартні ігри, – відмахнувся Олег, – А що було, то було. Нема чого розповідати.

– Як знаєш, – укладаючись на ліжко, – Тільки тобі буде дуже тяжко. Боюся, я тут надовго не затримаюсь. Тоді Вовк усю зону підімне під себе, він давно мітить на моє місце. Я все тобі сказав. Тепер сам вирішуй, як бути.

На мить Чернишевський замислився. Перспектива в будь-якому разі вимальовувалась не найвдаліша. Нічого доброго після бійки та небажання підкорятися Вовку на нього не чекає. А Туз ще хоч якось утримував владу у своїх руках, не даючи остаточному свавіллю заполонити зону. Нехотя Олег опустився на табурет, готовий до відвертої розмови. Яка різниця, що з авторитетним злодієм. Свого часу правоохоронна система йому не дуже допомогла.

– Розкажи мені, що сталося, – влаштовуючись зручніше, попросив кавказець.

Тузик також присів на стілець позаду Олега, маючи намір слухати. І Чернишевський почав свою розповідь, вперше за довгий час зізнаючись у всьому без таємниці. Як дізнався, що Павло зв'язався зі злочинцями. Як за допомогою Шторміна почав копати. Як вийшов на ім'я Сизого. Як знайшов чортову записку у Ритки вдома. Як їх побачили бандити. Як його підстрелили та замість того, щоб допомогти, просто запроторили за ґрати.

Олег не знав напевно, але чомусь щиро думав, що може довіряти Тузу. Можливо, щось було в його погляді щире. Можливо, підкупив зацікавленістю і що за час розповіді жодного разу не перебив, лиш періодично скрушно хитаючи головою. Хто знає, може, потім Чернишевський і пошкодує про свою відвертість. Одне здавалося напевно, що гірше у жодному разі не буде.

– Так, міцно тебе взяли в обіг, – підсумував Туз, коли чоловік замовк. – Чув, Тузику?

– Чув, – підтакнув той, простягаючи Олегу алюмінієвий кухоль з чаєм.

– Ой, загрався Сизий, зовсім загрався, – з осудженням струсив головою авторитет, знову спустивши ноги зі шконки, – Тепер зрозуміло, звідки стільки уваги до тебе з боку Вовка. Чую неспроста це. Колюніних рук справа.

– До чого тут Вовк? – пригубивши солодкий міцний чай, Чернишевський мимоволі скривився. Справжній чифір. Напевно, він ніколи не звикне до традиційного для в'язниці напою.

– Вовк працює під керівництвом Сизого, – кавказець потягнувся за своїм кухлем з окропом, – Тому не здивуюся, якщо з волі дехто дав наказ зробити так, щоб ти там більше не з'явився.

– Я чомусь не здивований, – нервово реготнув Олег, тут же поморщившись від болю в грудях. Поранення викруткою ще нагадувало себе, зайвий раз підтверджуючи правоту слів Туза. Недарма все, зовсім недарма.

 – Та ти не бійся, – положенець уважно вивчав Чернишевського, – Поки я тут – допоможу й не подивлюся, що ти мент. Бачу, ти хлопець, який насамперед буде вчиняти за поняттями, а не як накажуть інші. Таких людей на ​​зоні мало, усі звикли підкорятися. Не мені, то Вовку. Я ще нехай, своє становище заслужив, принижувати та змушувати йти проти правил ніколи не стану, а Вовк нічого не посоромиться.

– Спасибі, – машинально подякував чоловік.

– Так що хочеш того чи ні, – підбиваючи підсумок, – ми з тобою в одній пов'язці. Хоча б через єдиного, спільного ворога.

– В сенсі? Ви з Сизим знайомі? – уточнив Чернишевський, не дивуючись ймовірності такого розкладу. Світ тісний. Кримінальний світ разів на п'ять тісніший.

– Так, свого часу разом починали. Можна сказати, Сизий пригрівся під моїм крильцем та піднявся на ноги. Зі мною пішов на першу ходку, зі мною загримів за ґрати. Потім йому захотілося волі, теплого насидженого містечка. У нас це несумісні речі – якщо ти злодій, значить, ти злодій. А його понесла нелегка спочатку повій покривати, потім у наркобізнес. Наркобарон, трясця його матері, довбаний! Тут наші шляхи-доріжки 1 розійшлися. Думаєш, чого Вовк мітить на моє місце? – погордливо пирхаючи, – Сизий хоче у цьому місті все контролювати. Навіть злодійську касту.

– Тієї ночі його планували пов'язати СБшники, – поділився Олег відомим фактом.

– Його пов'яжуть, як же, – обурився Туз чортихаючись, – У Сизого скрізь зв'язки. Я тобі більше скажу – ти й на зону потрапив, бо перейшов йому дорогу. Тобі не варто було рипатися, коли дізнався, що то за люди.

– Але хтось мав щось зробити, – спробував заперечити Олег.

– Хлопче, ти справді вважав, що поодинці зможеш протистояти таким людям? – впевнено перебив кавказець, махнувши рукою, – Повір, боротьба за справедливість невдячна справа.

– А за кохання? – сміливо допустив Чернишевський.

– Кохання... – Туз на мить задумався, – А що кохання? Де ти тепер через своє кохання?

– Яка різниця, де я? – огризнувся Олег, – Набагато важливіше, де зараз Рита. Чи жива, що з нею взагалі.

– У Сизого твоя Ритка. Сто відсотків, у Сизого. І якщо нічого сама з собою не зробила, значить жива. А що з нею... чи мені тобі розповідати, що може бути з молоденьким дівчиськом у борделі.

– Дідько! – вилаявся чоловік, мружачись і міцніше стискаючи гарячий кухоль.

Отже, почув правду. Ту, яку стільки часу намагався гнати з думок. Легше стало? Навряд чи.

– Ось тобі й дідько, – цокнув язиком авторитет, – Не поліз би тоді геройствувати, хоч на волі був би, мав нагоду допомогти своїй Ритці, а так… Що я можу сказати... – замислившись, поглянув на помічника.