Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна
Маргариті не терпілося якнайшвидше опинитися наодинці з Чернишевським, але стійко мирилася з провожатим. Аж до моменту, поки нахаба, залишивши речі на дивані, не застиг посеред номера, вичікуючи чи то наступних наказів, чи чайових.
– Вільний, Чезаре, – сунувши хлопцю в руки мілких грошей, чарівно посміхнулася Одинцова.
– Ви вечерятимете внизу в ресторані? Чи знову принести у номер? – не рухаючись з місця, чемно запропонував метрдотель.
– Спасибі, поки нічого не потрібно, – різко обірвала дівчина, наступаючи на служивого, змушуючи задкувати до виходу.
– Я можу бути чимось корисним? – не здавався хлопець. – Вина принести холодного? Чи може запалити свічки на терасі?
– Та щоб тебе! Ти будеш корисний, якщо заберешся звідси, – закотивши повіки, прогарчала українською.
– Сеньйорито, що Ви кажете? – розпливаючись в посмішці, чемно уточнив англійською.
– Ритулю, що трапилося?
Надія спровадити зухвальця до повернення Олега розвіялась, коли той, здивовано вказавши у бік метрдотеля, зайшов у номер.
– Все добре. Парубок запропонував нам повечеряти, я чемно відмовилася, і він уже йде, – запевнила Маргарита. З цим нетерпляче виштовхала Чезаре з кімнати, роздратовано шикнувши: – Я благаю, йди гуляй! Коли твоя допомога знадобиться, ми неодмінно покличемо.
З гуркотом зачинивши двері перед носом нещасного, здула з обличчя локони й квапливо зачинилась на замок.
– Ритло, що це було? – почувся за спиною голос Олега. – Я не проти перекусити. Це тірамісу страшенно роздражнило апетит.
– Чернишевський, яке тірамісу? Невже ти нічого не розумієш?
– Не розумію що?
– Знаєш, ти вчора мав рацію, – обернулася, помічаючи здивування чоловіка, що сперся на спинку крісла, – Цей Чезаре просто телепень!
– Боюся навіть уявити, що тебе змусило змінити думку щодо його персони, – посміхнувся Чернишевський, намагаючись усім виглядом показати наскільки бавиться настроєм Рити. Та очі, палаючи яскравим полум'ям нетерпимості, з вичікуванням вивчали кожен рух дівчини.
Слова ставали зайвими. Найближче майбутнє було вирішено наперед. Олег, підкоряючись зрозумілій лише йому самому обіцянці не торкатися Рити, доки вона сама не захоче, стоїчно чекав. Дівчина, з захопленням розглядаючи чоловіка, що стояв навпроти, вивірено, крок за кроком, наближалася до нього.
Що з нею коїлося? Невже так непоправно вплинула атмосфера романтичної пригоди, пробуджуючи всередині бурю емоцій? Щось більше, ніж примітивний фізичний потяг, котрий викликає колись хороший друг, а нині людина, без якої навряд чи уявляла подальше своє існування. Бажання бути коханою? Бажання повною мірою відчути на смак кохання Олега Чернишевського?
Мабуть, вона справді павша жінка, якщо ні краплі не навчена життям і всіляко штовхає себе не залежність від чоловіка. Хоча безглуздо порівнювати минуле з тим, що відбувалося тепер. Нерозумно порівнювати Олега з іншими. Олег він... інший. Справжній. Близький. Рідний. Той, хто ніколи не завдасть болю і не скривдить. Він завжди був такий, і Маргарита щиро вірила, що в майбутньому нічого не зміниться.
– Олеже, – зупинившись за десяток сантиметрів від чоловіка, намагаючись приборкати важке дихання, дівчина невпевнено заговорила: – Після вчорашнього дня і тих твоїх слів... біля собору Катерини, я весь час розмірковувала та намагалася зрозуміти, що зі мною відбувається. Чому все, у що вірила та чим жила, раптом стало неважливим. Чому моє життя перевернулося? А зараз усвідомила – воно не перевернулося, а стало таким, як має бути. Я стала такою, як була раніше, доки поруч був ти.
– Рито, – відштовхнувшись від дивана, покликав Чернишевський. Підбираючи правильні слова, взяв її за руку: – Не треба.
– Олеже, дозволь договорити, – переплітаючи пальці, перебила. Коли чоловік ствердно кивнув, продовжила: – Я не знаю, як це називається. Я не знаю, що буде завтра, через день, чи місяць. Чи зможу я колись дати тобі те, чого ти заслуговуєш. Дуже сумніваюся, що я саме та, що тобі потрібна… – гірко посміхнулася.
– Рито, не варто, – пробурчав, насупившись.
– Олеже, не збивай мене, – міцніше стиснувши його руку, на видиху зізналася: – Я чудово знаю, що зовсім не та жінка, про яку варто мріяти. Але також я усвідомлюю, що не хочу тебе відпускати. Так, егоїстично звучить, але... Мені так комфортно і добре поруч із тобою. І це відчуття впевненості у завтрашньому дні, почуття свободи... я не хочу його втрачати.
Не моргаючи Маргарита дивилася на Чернишевського, очікуючи на реакцію. А він усе мовчав і мовчав, доводячи до божевілля. Господи, невже вона знову все зіпсувала? Своїм безглуздим, нікому не потрібним одкровенням. Краще промовчала б, насолоджуючись тим, що має, не загадуючи на майбутнє.
– Ритуль, – коли дівчина, втративши надію отримати відповідь, опустила голову, Олег, підняв її обличчя за підборіддя двома пальцями й тихо запитав: – Може, не треба мене відпускати?
Затамувавши подих, Маргарита зачаровано поглянула на чоловіка. Очі в очі. Миттєвість, що тривала вічність. А потім, владно згортаючи її в обійми, Олег міцно притиснув до грудей, впиваючись губами у прочинені вуста. Рита, ніби цього й чекала, обхопила чоловіка за плечі, відповідаючи з усім запалом та шаленством. Відчула, як Чернишевський, рукою пробравшись до шиї, натиснув, поглиблюючи поцілунок.
