Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

1999 рік

– Заходь!

Перед Олегом відчинилися вузькі металеві двері. Чоловік років тридцяти не найбільшої комплекції кивнув усередину камери й відійшов, пропускаючи вперед. 

Тяжко зітхнувши, Чернишевський, відсторонено дивлячись перед собою, ступив усередину невеликої камери, облаштованої для однієї людини. Без особливих надмірностей: такі ж голі стіни, як і скрізь; така ж шконка зі скрипучою сіткою; тонка ковдра, що не особливо зігрівала холодними лютневими ночами; обшарпана тумбочка; огороджене ґратами брудне вікно. Та якщо придивитися, можна знайти безліч відмінностей: маленький телевізор на підвіконні; полиця зі старими книгами над тумбою; чайник і особливо актуально нині – обігрівач. Одним словом – індивідуалка. Та сама, куди садили лише привілейованих ув'язнених. Хоча той, до кого привели Олега, в іншій навряд чи б сидів.

Хазяїн камери, поважно розташувавшись на ліжку, з цікавістю дивився на того, хто увійшов, але свого заняття, як то тасування колоди карт, не припинив, усім виглядом показуючи свій статус.

Це був представницького вигляду чоловік, вік якого складно визначити через смольну чорноту волосся та бороду, майже не зворушену сивиною, і кавказькі риси обличчя. Але приблизно років п'ятдесят, не менше.

Розглядаючи опонента, Чернишевський почув, як супровідний увійшов слідом, двері за спиною зі скрипом зачинилися. Перед ним приземлився старий дерев'яний табурет, пофарбований в зелений колір.

Ігноруючи пропозицію сісти, Олег запитливо підняв брови, не зводячи очей з кавказця. Влаштовувати тут відверті бесіди було останнє із бажань. Чим викликаний інтерес до його персони самим положенцем зони [1] здогадувався. Після того, що сталося кілька днів тому, тільки лінивий не обговорював як Чернишевський лихо відлупцював головного бика Вовка. Але що від нього  хочуть у зв'язку із цим мало уявляв.

– Ось він ти який, – ліниво заговорив авторитет, – Не минуло й місяця, як ти за ґратами, а про тебе всі тільки й говорять, – розглядаючи карти, – Ти добре впорався з бійцем Вовка, але цим завів дуже сильного і серйозного ворога в його обличчі.

– Я не навмисне, – крізь зуби процідив Олег.

– Вірю, – пирхнув чоловік, піддаючись вперед, – Та це тобі не допоможе. Краще скажи, як тебе такого занесло до в'язниці?

– Від суми та від тюрми не зарікайся, – байдуже відмахнувся Чернишевський.

– Розумно, – посміхнувся кавказець. Різко спустивши ноги на підлогу, спитав у лоба: – Ти знаєш хто я?

– Здогадуюсь, – кинувши через плече побіжний погляд на того, що молодше.

– Я Туз, – коротко представився кавказець. Кивнувши на іншого чоловіка, пояснив: – А це Тузик, мій повірений.

Олег посміхнувся. Потрібно ж додуматися до такої прізвиська. Співзвучно, але безглуздо. Хоча, якщо цей Тузик на побігеньках у Туза, цілком логічно.

Хто такий Туз Чернишевський за час перебування у в'язниці вже прекрасно знав. Положенець. Наглядач зони та общака [2]. Справжній злодій у законі. Авторитет, якого поважали та боялися не лише засуджені, а й адміністрація. Саме звідси всі привілеї: особиста камера та безкарність за будь-яку провину.

Тузика вперше побачив кілька днів тому. Здається, саме він намагався підштовхнути у бійці з Кроном, не дозволяючи відступити. А на ранок допоміг дійти медпункту, коли Олег ледь не знепритомнів від значної втрати крові та не наданої вчасно медичної допомоги після колотої рани.

Тоді мало що розуміючи, Чернишевський лише запам'ятав, як Тузик навішав лікарю локшини, що поранений уночі невдало впав зі шконки та напоровся на цвях, що стирчав. Звичайно, перевіряти правдивість версії ніхто не став, а Олегу це було лиш на руку. Не хотілося ще й з такого приводу встрявати у чергові розбірки та безглузді спроби довести власну правоту. Але тоді не міг і подумати, що випадковий рятівник настільки тісно пов'язаний з авторитетом, а безглузда пригода завершиться особистою зустріччю. Враховуючи ймовірність, що сьогоднішні сходини можуть обернутися чим завгодно.

– Тебе як кличуть? – через хвилинну паузу уточнив Туз.

– Олег я, – неохоче представився чоловік.

– А прізвисько? – допитувався кавказець. – Невже за ці тижні тобі не дали прізвиська? Тут на ім'я нікого не звуть.

– Ментяра в нього поганяло, – втрутився Тузик, звільняючи від обов'язку викручуватися.

– Якось не дуже звучить, тобі не здається? – прокручуючи в руці колоду, хмикнув положенець.

– Сумніваюсь, що тут когось цікавить моя думка. До того ж я справді мент, – байдуже дивлячись крізь Туза, – котрий опинився по інший бік закону. Та це ролі не грає.

– Ідейний, так? – припустив Туз. – Справедливість, значить, любиш? Як тоді у кримінал вліз? Людину вбив. Куди й поділася вся праведність?

– Поняття справедливості для кожного своє. Іноді навіть закон дуже далекий від того.

– Значить, справді вбив людину? – цікавився авторитет.

– Підставили, – односкладно зізнався Чернишевський.

– Ось як, – подумки щось собі помітивши, положенець запропонував: – Сідай, зіграємо в карти. Розкажеш, як все було.