Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

Чернишевський перетворився на одинака. Ніхто не хотів спілкуватися з людиною, негласно оголошеною ворогом. Якби не підтримка положенця, що переважно виражалася появою Тузика в потрібний момент, стіну недоторканності давно б зруйнували.

Наступні місяці йшли наче роки. Роки за десятиліття. Нескінченні та нестерпні. За цей час Олег виріс. Не фізично, психологічно. Морально. Кожен новий день не просто наближав його до заповітного, але такого далекого дня визволення, а й робив чоловіка міцнішим. Давно не боявся відбивати нападки оточення. Він став черствішим, у чомусь холоднокровнішим.

В'язниця міняла всіх. Когось ламала, когось прогинала. Чернишевського загартувала. Воно й зрозуміло – коли життя ставить перед розпуттям – або ти, або тебе, вибір був очевидний. Принаймні для Олега.

Байдужість і бездушність стали його споконвічними супутниками скрізь та у всьому. Залишалося одне-єдине слабке місце, яке вважав за краще приховувати абсолютно від усіх. Ритка. На зоні про неї не мусив знати ніхто. Ніхто не знав. Окрім Туза. Відвертість в ім'я захисту і недоторканності, що одного дня обернулася проти нього ж...

2001 рік

– Сідай, Фартовий, – штовхнувши ногою добре знайомий табурет, похмуро кинув Туз, щойно Олег увійшов до поодинокої камери авторитету.

Не роздумуючи, Чернишевський підкорився. Після всіх перипетій, з яких його витяг положенець, чоловік не мав права опиратися. 

Побіжно озирнувся – все так само як і в перший візит. Три роки, що минули, майже нічого не змінили. Та ж убога, але відносно житлова обстановка, і Туз, який, як і раніше, не розлучався з колодою карт.

Попри дуже перебільшену думку оточення, авторитет викликав Олега до себе лише кілька разів. Після повідомлення про смерть діда, щоб розібратися, що змусило так безшабашно знову кинутися на Вовка. І кілька разів, щоб скрасити самоту і перекинутися в карти. Причину сьогоднішнього візиту треба ще з'ясувати.

Вираз обличчя кавказця не віщував нічого доброго. Подальші слова стали тому підтвердженням.

– Мені тут з волі записка прийшла, – уважно дивлячись на Чернишевського, Туз зітхнув: – Подейкують, Сизий вирішив активізуватися.

– В сенсі? – намагаючись збагнути, уточнив Олег.

Він утомився від безглуздих здогадок. Втомився від очікування чогось неминучого і поки що невідомого. Внутрішнє чуття підказувало, що незабаром щось позбавить його спокою.

– Я казав тобі, що довго тут не протримаюся? – запитанням на запитання відповів положенець. Олег машинально кивнув і той продовжив: – Через місяць-другий мені із зони відкидатися. Тільки Миколайчика такий розклад мало влаштовує. Якщо в місті з'явиться справжній злодій у законі, звичайному баризі, який займав цю нішу не по праву, буде туго. Війна розпочнеться. Ти розумієш про що я? – допитливо підняв брову.

– Здогадуюсь, – односкладно погодився Чернишевський, подумки прикидаючи, яка його роль у сутичках досвідчених авторитетів, за винятком особистих рахунків з одним із них.

– Загалом, не вигідно Сизому, щоб я виходив.  Так само невигідно, щоб я продовжував панувати за ґратами. Вовк із трусів вистрибує, не дочекається, коли стане на моє місце.

– Я не зовсім розумію, до чого Ви хилите, – здивовано махнув головою Олег.

Повисла коротка пауза. Кілька хвилин Туз похмуро свердлив Чернишевського очима. Коли чоловік встиг перебрати сотні можливих варіантів, видав найбожевільніший:

– Все просто – ти маєш прибрати Вовка.

– Що? – Олег майже підскочив на стільці, якби не рука Тузика, що стояв позаду і вчасно притримав на місті. 

– Тобі треба прибрати Вовка, – незворушно повторив авторитет.

– Ви, мабуть, щось плутаєте, – поглядаючи по боках, впевнено відрізав: – Я не маю наміру вплутуватися у ваші сумнівні відносини з Сизим. Тим більше нікого не вбиватиму.

– Слухай, заспокойся, – жестом зупинивши потік обурення, кавказець пояснив свою позицію: – Якщо вважаєш, що досі в них не вплутався, дуже помиляєшся, хлопче. Ти вплутався, коли перейшов дорогу Сизому. І я пропоную оптимальний варіант розв'язання проблеми не тому, що найближчими днями планують прибирати мене, а тому, що якщо це станеться, тобі тут теж не буде життя. Вовк чекає слушної нагоди, щоб убити тебе. Коли випадок стане, сильно сумніваюся, що забариться. То чому ти маєш його шкодувати?

– Справа не в жалості, – з сумнівами заперечив Олег, – Це лише Ваші домисли.

– Якби це були домисли, я б поділився ними з Тузиком, а не кликав тебе.

– Все одно це звучить абсурдно.

– Що ж абсурдного? – розглядаючи карти. – Розумієш, так чи інакше, найгірше від приходу Вовка до влади буде тобі. Вийду я на волю, чи помру, тобі не жити, як не крути.

– Чому саме я? – похмуро уточнив Чернишевський.

– А хто, Тузик? – глянувши на помічника, – Йому це не треба. Він дорогу Вовку не переходив.

– Дякую, звичайно, за турботу, але я якось розберуся без крайнощів, – підводячись, пробурмотів Олег.

Життя за ґратами його змінило, але не настільки. Нехай не раз хотів добре провчити або навіть помститися Вовку за всі його приниження, та однозначно не такою ціною. Приятельські відносини з авторитетами одне, а вбивство зовсім інше. Вплутуватися в кримінальне середовище настільки глибоко Чернишевський не збирався.