Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Що це було? Чому вони по нас стріляють? — кричала Еріка Міджетт.

Максимальні швидкості «Cessna» і «Мі-17» практично однакові (відповідно, 226 та 250 км/год), і перуанець розумів, що втекти по прямій від нападника не вдасться. Вгледівши справа звивисту, але неглибоку улоговину, що лишилася з часів льодовика, спрямував літак туди, різко поклавши його на праве крило.

Жінку відкинуло до лівого борту.

— Що ти робиш?

Крізь міцно стулені губи Ернесто не випорснуло жодного слова.

Вертоліт не відставав, але, як і раніше, тримався на сотню футів вище літака.

Ернесто Флоріо опустив «Cessna» в роздолину і гнав на висоті п’ятнадцяти метрів над землею, скажено маневруючи. Він програвав у швидкості «Мі-17», але таким чином вберігав себе від ракет. У деякі моменти Віктор і Гордон Лі втрачали його з поля зору.

Улоговина, звиваючись, тягнулася на схід.

— Якщо він дотягне до Ріо-де-лас-П’єдрас, ми його втратимо, — сказав у кабіні «Мі-17» Гордон Лі Купер.

— Знаю, — хижо задерши верхню губу, відрізав Віктор Шако.

Вони спостерігали за літаком, чий силует мелькав крізь зарості. Наразі не могли його підстрелити, але раніше чи пізніше «Cessna» доведеться піднятися над сельвою, і тоді вони наздоженуть втікача.

Звісно, якщо до того часу в баках лишиться пальне.

Віктор підняв «Мі-17» ще вище і відвів його на південь, щоб перетяти шлях літаку, якщо його пілот раптом надумає рвонути до Проґресо чи Пуерто-Мальдонадо.

На превеликий жаль, Ернесто Флоріо вважав, що перевага цілком і повністю на боці переслідувачів. Літак прямував на схід, що не влаштовувало перуанця. В тій стороні не було нічого, крім диких безлюдних лісів. Помітивши, що гелікоптер віддалився на південь, пілот вирішив ризикнути: задер штурвал на себе, вивів «Cessna» з улоговини і різко повернув на північ. Зробивши повний розворот, він дременув у бік гір — на захід.

Маневр став несподіванкою для Віктора і Гордона Лі. Поки чоловіки розібрались, що й до чого, крихітний літак примудрився відірватись на цілий кілометр. Вони надалі відтинали втікача від рятівного півдня (де були посадкові смуги, радіозв’язок і нормальні люди), проте відчутно відставали. «Мі-17» кинувся навздогін.

Ось тут Ернесто Флоріо зробив найбільшу і, хай як заїжджено це прозвучить, останню помилку у своєму житті: сподіваючись досягти місць, де хтось зловить по радіо його заклики про допомогу, він завернув на південь. Флоріо достатньо було гнати літак вперед, зберігаючи вправно завойовану фору, і через п’ять (максимум, через десять!) хвилин його переслідувач звалився б у сельву з сухими, мов пісок у Сахарі, баками. Але перуанець нічого не знав про проблеми з пальним на «Мі-17».

Через сорок секунд, зрізавши кут, гелікоптер наздогнав «Cessna». Віктор наблизився практично впритул, і Гордон Лі випустив по втікачу дві пари ракет. Перша пройшла повз, надувши дві чорно-червоні вогненні кулі в товщі тропічного лісу. Зате одна з ракет з другої пари (випущена з правого блоку Б-8В20А) влучила в хвостову частину літака посередині між кабіною і вертикальним стабілізатором. Вибух розколов «Cessna» на дві частини і кинув передню просто під другу ракету, що вирвалася з лівого пускового блоку. Реактивний снаряд увігнався в кабіну і розірвав її на друзки. Складалося враження, що літак розтанув у вибуху: відносно цілими на землю падали два уламки крил і хвостове оперення.

— Хей-хо, Вікторе! — зазвучав у навушниках радісний голос Джейсона. — Мені не привиділось? Ти справді підрум’янив їм зад?

— Ціль ліквідовано, — стомлено засвідчив Віктор Шако.

CLXII

20 серпня 2012 року, 12:49 (UTC – 5) У повітрі над Мадре-де-Діос

Віктор піднімав гелікоптер, навіть не зиркнувши на покажчики рівнів палива у баках. Він знав, що нічого не змінить, і не хотів на них дивитися. Гордон Лі та Джим зосереджено мовчали, без пояснень розуміючи, чому перший пілот так поквапно набирає висоту: Віктор Шако готував «Мі-17» до авторотації[174].

Режим авторотації є аварійним, проте саме завдяки йому вертоліт може м’яко сісти з непрацюючими двигунами. Щоб зрозуміти, що таке авторотація, достатньо згадати паперові (іноді пластмасові) пропелери на паличках, з якими ми бігали у дитинстві, примушуючи їх обертатися на вітрі під час бігу. В штатному режимі гвинт розкручується двигунами і ніби «вгризається» в повітря (працює пропелером). При відмові двигунів вертоліт знижується: тепер повітря потрапляє на лопаті гвинта знизу і тисне на них, примушуючи «ковзати» по потоку і крутячи їх у тому ж напрямі, що й при робочому двигуні (гвинт працює, як вітряк). Обертання гвинта при авторотації не дозволяє гелікоптеру впасти, забезпечуючи можливість плавного зниження, а також (через спеціальний редуктор) підтримує роботу циркуляційних насосів гідравлічної системи і генератора змінного струму — вертоліт зберігає керованість, пілоти мають живлення в кабіні. Втім, для успішного здійснення м’якої посадки необхідне виконання кількох умов, головною з яких є висота: в момент переходу на аварійний режим вертоліт повинен мати достатній запас висоти, щоб гвинт встиг розкрутитись і аеродинамічні сили, що діють на лопаті, досягнули величин, достатніх для переходу від убивчого падіння до аварійного спуску. Віктор Шако подумував над тим, щоб приземлити «Мі-17» уже зараз, поки двигуни працюють, проте не бачив жодного підходящого місця — сельва під ним була надзвичайно густою, — власне, через це Віктор не мав вибору, він мусив летіти в напрямку Паїтіті і набирати висоту, надіючись, що, коли мотори стихнуть і він почне авторотаційний спуск, таке місце знайдеться.

— Вікт’ре, чуєш ‘ене? — проскрипів у навушниках голос Джейсона. — Як ви?

— Прямуємо додому, — сухо відреагував пілот.

— Усе гаразд?

Віктор нарешті кинув погляд на циферблат паливоміра. Нуль в основному баку, нуль у додатковому. На секунду його огорнуло несамовите відчуття нереальності всього того, що відбувається. Чоловік розумів, що датчики рівня палива розташовуються понад днищем баків, іншими словами, у паливних ємкостях завжди лишається трохи пального, навіть коли стрілка паливоміра спадає на нуль, крім того, якийсь об’єм палива є в з’єднувальних трубопроводах і в самих двигунах, та попри це Віктор почувався, неначе вві сні. Він уперше за двадцять років польотів на вертольотах опинився у машині з порожніми баками. Не вірилося, що двигуни скоро заглухнуть, груди затоплювала ідіотська впевненість у тому, що він зможе долетіти до Паїтіті навіть зі стрілкою паливоміра, що мертво впирається в нуль. Відчуття протрималося секунду, а тоді зникло. Це реальне життя, а не голлівудський фільм. Чуда не буде.

— Скільки до Твердині? — відповів питанням на питання пілот. Він бачив громаду Паїтіті, але