Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Зненацька сталося щось незрозуміле. Обличчя Джейсона видовжилось від переляку, а серце Левка застукало ще швидше. «Мі-17» високо задер носа: за секунду площина ротора піднялася на кут 35° до горизонталі і продовжувала відхилятися назад. Щось було негаразд, чи то з гелікоптером, чи то з Віктором, який, схоже, цілковито втратив керування. Вертоліт кожної миті ризикував зісковзнути з потоку і врізатись хвостом у землю. Висоти, на яку він злетів над терасою, явно не вистачало, щоб відновитися в разі втрати контролю.

Перуанці, двоє стрільців, Джейсон, Левко і Ґрем спостерігали за «Мі-17», роззявивши роти.

Тяга гвинта, що забивав ревом усю терасу, поволокла гелікоптер на захід. Він майже не набирав висоту, задерши носа під страхітливим кутом і посуваючись задом уздовж тераси. Вертоліт балансував на межі можливостей. Левко не розбирався в особливостях керування гвинтокрилими машинами, але розумів: гелікоптери так не літають. Навіть не тому, що їх не проектували на такий політ, а через те, що при такому положенні кабіни Віктор Шако бачить лише голе небо і уявлення не має, куди скеровує машину.

Наступної миті «Мі-17» шарпнувся, дверцята багажного відсіку розчахнулись, і на землю полетіли мішки, ящики, коробки і паперові пакети з продуктами. Роти спостерігачів розкрилися ще ширше, проте страх і подив на обличчях поступились місцем розумінню.

— Сучий ти сину, га! — прогарчав сивочолий, переможно вишкірюючись.

Він радів. Тішився, що має поруч людей на кшталт Віктора, людей з головою на плечах, незрадливим серцем у грудях і залізобетонними яйцями поміж ніг.

А Левко збагнув, чим займалися Віктор Шако і Род Холмґрен у вертольоті: чоловіки розрізали мотузки, що кріпили вантаж.

— Він розвантажує його! — долинув від пірамід рипучий голос Рода. — Розтуди його маму, викидає все до дідька!

— Hell ye-e-e-s! — прокричав у відповідь Джейсон.

Левку здалося, хтось гарячим дротом проштрикує йому живіт. Він не міг осягнути, як таке можливо: щойно він ледве стримував тріумф, а за одну секунду все помінялося — якась незрима сила викачала всю ейфорію і вприснула її в груди Джейсона, і тепер тріумфував уже сивочолий.

— Чому вони кричать? — Сатомі смикнула хлопця за футболку. — Що відбувається?

Левко не відповів.

Вертоліт пришвидшувався. З отвору в задній частині корпуса викочувались бутлі з горошком, консервовані фрукти, пакунки з сиром, свіжі помідори, капуста, огірки, банки з джемом, картопля. Продукти сипались немов з рогу достатку, залишаючи на західній частині тераси широченний слід. З лунким «дзинь» розбивались пляшки з вином й інша скляна тара; мішки з борошном падали мов бомби, розриваючись від удару і розпорошуючи білу пудру; кілька десятків консерв з рибою й тушкованим м’ясом зіграли барабанну арію на металевій поверхні ангару, коли «Мі-17» промчав над краєм тераси. Консервні бляшанки, вдаряючись, рикошетили і залишали на циліндричній поверхні вм’ятини, неначе снаряди на танковій броні.

Невдовзі гелікоптер вилетів за межі Паїтіті; продукти, мотлошачи гілля, висипалися просто в сельву. О 12:33 з вантажного відсіку висковзнув останній пакетик з приправами.

Віктор перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед (віддавши від себе). «Мі-17» вирівнявся, потому нахилив ніс і, заклавши крутий віраж, скажено ревучи моторами (ручка «крок-газ», що регулює потужність двигунів і, відповідно, підйомну силу гелікоптера, залишалась у крайньому максимальному положенні), понісся на південь. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними викриками.

Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від викиду адреналіну, підступив до радара і натягнув на голову навушники з мікрофоном.

CLX

20 серпня 2012 року, 12:34 (UTC – 5) Паїтіті

— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести прямо на нього? — На екрані радіолокатора з’явилась ще одна світло-зелена цятка.

— Ні. Хочу зайти… — скрип електричних завад, — …і відрізати шлях до відступу. — Найближчі злітні смуги були на півдні регіону Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.

— На південь, о’кей… Тримай один-сім-нуль.

— Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої частини радарного кола.

Минуло трохи більше хвилини, і Джейсон, поправивши мікрофон, знову озвався:

— Вікторе, прийом…

— Так, босе.

— Повертай 0-9-0… Ти вже маєш його бачити. — Сивочолий схопив бінокль, що завжди лежав поряд з радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не бачив ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.

— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.

Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластикового столу, на якому розташувався монітор радара. Точка, що позначала невідомий літальний апарат, наближалась до Паїтіті. Не витримавши, він викликав Віктора:

— Вікторе… е… між вами одна миля.

Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як зростає роздратування, коли «Мі-17» нарешті відповів:

— Ми притислись до «зеленки». — Так між собою чоловіки називали тропічні зарості. — Я не хочу, щоб вони побачили мене раніше, ніж я їх, але… — Джейсон уявив, як вертоліт «вгрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, наче звір на полюванні. — …Але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.

— Бляха, вони скоро зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж літак, а не…

— Заткнись, Джейсоне, — обірвав тираду пілот. — У мене «голі» баки, і ми чекаємо на гостя, який цілком може виявитись озброєним. — Наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.

Джейсон прикусив язика.

Крізь навушники прорвались збуджені вигуки, і відразу по тому Віктор сказав:

— Босе…

Голос став як раніше.

— Так?

— Є візуальний контакт, триста-чотири метрів на північ від нас. — І зразу за цим: — Чо-о-орт…

— Що там?

— Це науковці.

— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.

— Біологи з Проґресо… Я впізнав літак. Це «Cessna» з наукової станції в джунглях.

— Е… Що вони тут роблять?

— Мабуть, летять дивитись на птахів чи ще якусь чортівню.

«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував побачити військовий розвідник, можливо, турбопропелерний «Tucano», що стоїть на озброєнні ВПС Перу, в гіршому випадку — вертоліт (він давно запитував себе, чому за стільки років — майже за два десятиліття з того часу, як у Пуерто-Мальдонадо стали припливати мерці, — ніхто з перуанського командування