Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Род Холмґрен ствердно кивнув. Стрільцю було незвично (і навіть неприємно) бачити боса таким розчуленим. Весь гарнізон Твердині потерпає від наслідків невідомо чого, а він кличе Ірландця на допомогу полоненому студенту.

— Що робити з Амаро?

Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.

— Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.

Довготелесий стрілець вдруге кивнув і заспішив до виходу. В дверях він розминувся з Віктором Шако. Примітивши сивочолого на ліжку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Підступив до входу в кімнату і постукав по дверній рамі.

— Босе…

— Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.

— Hip заглушений. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся його розвантажувати?

Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді заперечно мотнув головою:

— Ні. Припаси почекають. Краще допоможи моїм хлопцям розібратися з… з усім цим лайном.

— Як скажеш, босе. — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав від сивочолого. — Джейсоне, ти знаєш, що тут сталося?

Джейсон нарешті звів очі на пілота. У відсвітах з вікна райдужна оболонка здавалась срібною і неживою. Він довго мовчав, з чого Віктор зробив висновок, що поставив питання несвоєчасно, і вже навіть налаштувався піти, буркнувши щось вибачливе, але йому завадив новий гість.

Вхідні двері розчахнулися і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок (судячи по випуклому біцепсі й здутим жилам передпліччя, то було єдине, що втримувало кухаря від падіння) і, не ворушачи губами, самим лише ротом видавав дивні звуки:

— Ейсн… Ейсн…

CLVII

Склянка води освіжила Марко. Він осушив її одним махом, булькаючи і покашлюючи, і нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Віктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порожню склянку вбік, стало нервове запитання:

— Він тут? — Кухар шоковано тицьнув на Сьому. — Як це… чому? — М’язи обличчя ще не відновились від оніміння, через що говорити було важко.

Джейсон смикнув бровами і нахилив голову. Віктор Шако переводив погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.

— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.

— Чому росіянин тут? — з надривом виштовхуючи з горлянки кожен склад, запитав Марко.

Ліжко з Сьомою було на відстані метра від нього.

Х’юз-Коулман не вловлював, про що говорить Молінарі.

— Бо хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не бачиш, яка у нього нога?

Очі італійця розширились, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.

— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили голос млявістю.

— Сидять на терасі біля виходу з підземелля, — замість Джейсона відповів Віктор. — А чого питаєш?

Марко перестав кліпати, через що став виглядати ще більш сконфуженим.

— Бо це вони! — скрикнув він, знову тикаючи пальцем на непритомного Семена. — Це все вони влаштували!

— Що? — Джейсон наблизив лице до італійця.

— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може… може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони кудись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він втретє показав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в диявола, очі, а у дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в казани з обідом якесь зілля.

На крихітну мить в очах Джейсона прошмигнув сумнів. Раз чи два, озираючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мислення міг запросто організувати цей бедлам. Лише Семен міг прорахувати все таким чином, щоб «відключити» всіх без винятку мешканців Твердині. Втім, думки ні до чого не приводили. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишались припущеннями. І найголовніше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, з розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, з пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки, — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, для чого хлопцю знадобилось калічити й труїти самого себе.

Зауваживши недовіру, що заступила короткочасний сумнів у очах Джейсона, Марко гарячково залопотів:

— Джейсоне, я присягаюся, — язик заплітався, — можеш катувати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузькоока сучка попросилась допомагати з обідом і, скориставшись моєю відсутністю, підсипала щось у казани з рисом і в підливку.

Ефект вийшов цілком протилежним бажаному: що більше й швидше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.

— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона підмішувала отруту.

Італієць затнувся, метнувши спішний погляд на Віктора Шако, наче шукаючи у пілота підмоги. Вперше з моменту пробудження він замислився над тим, що, можливо, не слід було квапитись. Потрібно було зважити все, обдумати, що говорити Х’юз-Коулману, адже історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилась фатальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі і відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, крізь що Марко міг достукатись до Джейсона, — розірвалась.

— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно. — Молінарі варнякав замість того, щоб говорити впевнено, і сам себе заганяв у могилу. — Я… я бачив це, клянусь мамою, Джейсоне. — Найгірше було в тому, що Марко сказав правду. — Клянусь!

Х’юз-Коулман крутонув обличчя до Віктора і запитально звів брови. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вертольота і вирушив сюди, — сказав Віктор. — Вона осліпла.

Погляд Джейсона неначе цвяхами пришпилив італійця до крісла.

— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову і затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього цілком і повністю — шах і мат. — Сволота… — прошипів він, відводячи долоні і всаджуючи сповнений ненависті погляд у Сьому.

— А скажи-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на плече кухаря; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, що Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті спостерігши, яка прірва розверзлась у нього під ногами. Через