Твердиня - Максим Іванович Кідрук
CLIII
20 серпня 2012 року, 11:41 (UTC – 5) В повітрі над Мадре-де-Діос
— Ти впевнений, що це правильна притока? — Еріка озирнулась на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, впадала в Такуатіману.
— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано працює. Але ніби вона.
— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.
— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на папугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.
— Без скелі ми не знайдемо озер.
Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, похитав головою:
— Тих озер може й не існувати.
— Ти думаєш, над нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?
— Я так не думаю, але ці історії про Паї…
В цей момент вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнувся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставлений на зеленому рядні.
— Глянь, Ерні!
— Бачу… — пілот нахмурився, — бачу.
Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.
— Схоже, вогонь щойно загасили, — задумливо відмітив перуанець.
— Забудь про Голову Папуги, — загорілася жінка, — лети просто туди.
Зафіксувавши напрямок, Ернесто Флоріо скоригував курс «Cessn’и»…
CLIV
20 серпня 2012 року, 11:42 (UTC – 5) Паїтіті
Джейсон задумливо тер пальцями лоба. Перед ним на стіні кабінету чорніли дві дірки від куль, по краях котрих відлущилась штукатурка. Половини шибки у вікні не вистачало. Проте на цьому все. Він не знайшов слідів зламу, меблі та речі знаходились там, де їх залишили, до сейфа ніхто не наближався — аномальні зразки, записи, товсті пачки доларів і перуанських нуебо солів лежали на місці.
Кулі залетіли ззовні, і швидше за все — випадково.
Чоловік спробував згребти побачене докупи і виліпити єдину картинку. Підпалений барак, зруйнована їдальня, двоє мертвих вартових, череда непритомних мачігуенга, тотально загальмований Роджер Зорн, паралізований Левко і психічно-пригнічений Метт Подольськи. І ще — непоясненна підпалина на піраміді. Хоч ти лусни, а єдиної картинки не виходило. Він почувався так, наче тулив докупи шматки пазла з десяти різних коробок. Несподівано гостро Джейсон відчув, що йому не вистачає Семена. Той би щось придумав. Хоч щось.
— Джейсоне! — долинуло знадвору.
Чоловік визирнув крізь обстріляну шибку. До ґанку широкими кроками простував Род Холмґрен, штовхаючи перед собою Амаро Кіспе. Карлик втискав голову між пліч (і без того коротка шия зараз наче провалилась у тулуб) і сполохано зиркав навсібіч, марно силкуючись зрозуміти, що сталося за час його відсутності. Руки недоростка були скручені за спиною.
Джейсон вийшов назустріч стрільцю.
— Перекинуто кілька столів, щось скляне розбито, та в цілому обладнання на місці, — доповів Род. — І золото теж. Ми також знайшли Ірландця, кухаря і двох студентів: ніґера і дівку.
— Науковці?
— Цей… здається, археолог… не пам’ятаю, як його…
— Джеррон Старкс, — хрипко підказав Кіспе.
— Ма’ть, він, — кивнув довготелесий. — Коротше, той розумака лежить біля поверхні з розпоротим черевом. — Джейсон не стримався і зачудовано смикнув бровами. — Реально тобі кажу, Джейсоне, хтось конкретно постарався: кишки хіба що зі стелі не звисають. Решта обдовбані, але живі, поволі оклигують. — Помовчавши, він додав: — І я питав: ніхто нічого не пам’ятає.
— Для чого ти зв’язав Амаро? — Х’юз-Коулман подумки відзначив, що Кіспе поки що єдиний, хто постав перед ним у притомному стані, на своїх двох.
— Я його не зв’язував.
— Умг? — видав сивочолий.
— Лу знайшов el peruano зв’язаного. Він кричав і лаявся аж піна з рота йшла.
— Що кричав?
Амаро німував, низько опустивши голову, так, наче ця розмова його не стосувалась.
— Кликав на допомогу. Але більше все-таки лаявся.
Джейсон спустився з ґанку і підступив упритул до карлика. Той не ризикнув глянути на сивочолого.
— Що тут сталося, Амаро? — спокійно (аж надто незворушно) поцікавився Джейсон. Коротун розтулив рота, з-поміж губ зірвалось коротке схлипування, і тут-таки його закрив. — Аміґо, тобі хоч-не-хоч доведеться розповісти.
Кіспе підняв голову, і по його очах Джейсон Х’юз-Коулман здогадався про відповідь за секунду до того, як вона прозвучала.
— Я не знаю, Джейсоне, — хрипко каркнув пігмей.
«Та ви, в дідька, знущаєтесь з мене».
— Хтось спалив барак, намагався підірвати піраміду, порішив щонайменше двох твоїх хлопців і одного мого вченого, а ти нічого не знаєш? — Джейсон з роздратуванням втискав у повітря слова. — Що ти робив увесь цей час? Хто зв’язав тебе?
— Я не пам’ятаю. Клянусь!
Род Холмґрен дістав із задньої кишені напіврозстебнутий пенал з усім необхідним для ін’єкції героїну.
— Він лежав на підлозі зі скрученими руками і ногами, а на столі було ось це.
Х’юз-Коулман зиркнув на пенал, побачив шприц і здивовано ворухнув губами. Нова деталь, яка ще більше заплутує історію. На хвильку він відчув себе персонажем детективного роману Джеймса Паттерсона[171], в якому напруга досягається не психологічними прийомами, а штучним нагромадженням непов’язаних між собою і часто безглуздих фактів, які нереально звести докупи.
— Тебе накололи наркотиками? — Збентеження Джейсона тривало недовго: налякане блимання витрішкуватих очей Амаро говорило саме за себе, і сивочолий усе зрозумів. — Ах ти сучий сину! — з рота полетіли краплі густої білої слини. — Sucker! Shithead!!! Шматок собачого лайна-а!!! Ти ж мав за всім наглядати! Чорт забирай, я лишив тебе на нещасних два дні! Ти…
Джейсон більше не стримувався, відставив праву ногу вбік, замахнувся лівою і врізав носаком черевика в живіт низькорослому перуанцю. Недоросток огидно харкнув і, не маючи змоги обіпертись на руки, похилився набік, немов підпиляне дерево.
Від удару Амаро розклало вуха, після чого в голову миттєво повернувся біль. Карлик вишкірився. Джейсон, сприйнявши оскал на свою адресу, знову переніс вагу на праву ногу і вдруге зацідив перуанцю лівою ногою, цього разу приклавшись сильніше.
— Не треба! — верескнув Амаро. Від однієї думки про те, що внаслідок побиття біль (той дикий, надлюдський, нестерпний біль) повернеться, Кіспе ледь не напудив у штани. — Благаю, не…
Третій стусан під ребра розвернув його і вклав на землю за три кроки від Джейсона. Трава впереміш із землею впхалась до рота, заглушивши слова.
Х’юз-Коулман