Твердиня - Максим Іванович Кідрук
— Я поставив питання, друже Марко. — Той самий спокій і відвертість, але голос уже не був рівним — зв’я́зки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо тільки ти не пориваєшся дізнатись, які на смак твої яйця.
Марко скинув голову і побачив холодні відблиски в очах сивочолого. Сріблясті диски райдужок якимось незвичайним чином робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не виглядав на мертвяка, в той же час налитий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, що керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.
— Джейсоне… — видихнув Марко.
Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав.
Починаючи з тієї миті проблеми посипались на них щільним неперервним потоком, так, наче десь на небесах вщент розірвало залізобетонну греблю, що загороджувала сховище неприємностей.
Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець вигинався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій не дошкуляв би біль. Безрезультатно: через секунду він розплющив очі і застогнав.
Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.
А тоді вхідні дверцята розчахнулись від потужного удару ззовні. Жалібно скрипнули завіси, двері описали півколо і гуркнули об стіну передпокою. Чоловіки, немов по команді, повернули голови. В прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шмигнуло в голові Віктора. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.
— БО-О-ОС! — проревів стрілець.
Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від переміни тембру, коли витриманий штиль миттєво переростав у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось горланив поруч з ним. Чоловік розкрив рота, збираючись гримнути на Рода, та стрілець випередив його.
— РАДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.
Сьома остаточно прочунявся.
Джейсон відштовхнув Марко Молінарі (італієць мусив допомогти собі руками, щоб не перекинутись разом зі стільцем) і підскочив до Рода Холмґрена.
— Що?!
Довготелесий заковтнув повітря.
— Літак… З південного заходу наближається літак!
— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлив Рода очима.
— Віку… близько… — Стрілець важко дихав, відсапуючись, наче олімпійський бігун після найпотужнішого спурту в кар’єрі. — Віку, він ду-у-уже близько.
— Скільки?! — нетерпляче рявкнув Віктор.
— Тридцять миль. Уже менше.
Ледь піднявши краї брів, Віктор поспіхом підраховував. Якщо це турбопроп[172] (а інших у цій глушині не буває), який летить з крейсерською швидкістю 110—120 миль/год, значить, у них трохи більше ніж чверть години, щоб підготувався. Якщо ж пілот літака знає, куди прямує, і витискає з мотора максимальну потужність — у них немає й десяти хвилин.
— Вікторе…
Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голові все перемішалося. Х’юз-Коулман не вірив, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав всі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер думати, кому йняти віру.
Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йому знадобилося дві секунди, щоб проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни «Мі-17» в основних паливних баках лишалось двісті літрів пального (приблизно десять відсотків), у резервному — чотириста п’ятдесят літрів (менше половини від об’єму додаткового бака). Такої кількості в кращому випадку вистачить на сімдесят кілометрів польоту. Поки Гордон Лі і Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько, щоб бачити Паїтіті. А це означає, що Віктору доведеться його доганяти. Ситуація ускладнюється тим, що Hip стоїть біля пірамід з повним «черевом». У вантажному відсіку більше нід три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність до нуля. Навіть дуже старому турбопропу вистачить дванадцяти-тринадцяти хвилин, щоб відірватись від погоні.
«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»
— Вікторе, — ледь не благально окликнув Х’юз-Коулман.
Пілот заглянув Джейсону у вічі. Він міг пояснити, що в баках недостатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити «Мі-17», оскільки той стоїть не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не є проблемою, проте перед заправкою доведеться знову глушити двигуни і вижидати п’ять хвилин… в такому разі незваний гість встигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті і вшиється, а Джим і Гордон Лі все ще накачуватимуть «Мі-17» паливом). Віктор міг би поскаржитись, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь не самонавідними ракетами (хай там скільки палива буде у вертольоті). Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного-єдиного слова:
— Лайно.
І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкривається кіркою льоду. Вперше в житті він по-справжньому перелякався.
CLVIII
20 серпня 2012 року, 12:25 (UTC – 5) Паїтіті
— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!
Ґрем сидів віддалік, безвольно схиливши голову на плече. Левко намагався обійняти дівчину, одночасно борючись із потрясінням від усвідомлення, що вона осліпла. Ослаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.
— Це через вас! — ридала Сатомі, і українець не мав що заперечити. Не полишаючи спроб пригорнути дівчину, він кидав злостиві погляди на скоцюрблену фігуру мулата. «Це твоя вина, ніґере. Винен ти. Не Сьома, а ти. І ти за це заплатиш». — Якби ви не примусили… якби я не…
Переляк від того, що Сатомі з розпуки вибовкає про бруґмансію і спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе і зривисто зашепотів їй у вухо:
— Сатомі, дорога моя, я співчуваю тобі… уявляю, як ти зараз почуваєшся. — Нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що, хай як це грубо звучить, мусить заткнути їй рота. — Але довкола нас повно чоловіків з банди Амаро і один з людей Джейсона. Благаю, опануй себе і… не говори зайвого.
— Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я… — Вигуки заглушила низка безутішних схлипів.
Морщачись від волосся, яке лоскотало носа й губи, Левко вів далі:
— Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюся. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся і перестань ридати.
Промовляючи ці слова, хлопець почувався огидно. І річ навіть не в тому, що він не
