Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Макс Кідрук

Твердиня

Правила поведінки в мурашнику

Не варто думати, що жанр технотрилера почався в літературі з Майкла Крайтона з його розкішним «Парком Юрського періоду». Нове у 99 відсотках — це просто забуте старе. Технотрилери писав ще у XIX столітті Жуль Верн. Його «20 тисяч льє під водою» — перше, що спадає на думку. Історії небезпечних наукових винаходів, детальні описи тих чи інших місць на планеті, обов’язкова присутність злого генія від науки, боротьба з ним і головне, що робить книгу технотрилером — тісне поєднання реальності з фантазією. Технотрилер — це коли реальне здається фантастичним, а фантастичне — реальним. Подібна література не створюється, а конструюється на основі матриці. І успіх її багато в чому залежить від уміння письменника тримати напругу, як у детективі.

Жуль Верн не подорожував по тих екзотичних місцях, які описував так детально. Він користувався енциклопедіями, довідниками, картами. Сучасні автори технотрилерів також можуть писати про Тибет чи пустелю Сахару, не виходячи за межі власної кімнати. Їм легше не лише тому, що вони мають всю інформацію в Інтернеті, а й тому, що до них уже робили щось подібне.

А чи було письменнику і мандрівнику Максу Кідруку так само легко виорювати першу скибу на цілині українського технотрилера, коли він написав свій роман «Бот» (2012)? Часто в нас пригодницька та фантастична література створюється людьми, що мають хист, але не можуть назвати українську мову рідною, і від цього тексти виглядають штучними і вбогими. У книгах Кідрука навіть суржик виглядає природним. Його відчуття мови — одна зі складових успіху цього зовсім молодого чоловіка, який у той час, коли його ровесники пересиджують у нічних клубах, мандрує світом. Тому о́брази далеких країв у нього такі живі й насичені. Є мандрівники, а є туристи. Позасмагати на Гаваях — це одне, а подорожувати автостопом по Перу чи Сирії — дещо інше. Для когось вершиною хоробрості буде вийти протоптаною стежиною на Говерлу, розмахуючи пляшкою пива, а хтось усе життя покладе на те, щоб піднятись на Кайлас, куди ніхто ще не підіймався.

Експедиція п’ятьох студентів зі Стокгольма до Перу з наміром відшукати легендарне золоте місто Паїтіті чимось нагадує сумнозвісну експедицію Ігоря Дятлова 1959 року: начебто досвідчені, начебто все передбачили, однак учасникам довелось зустрітись із чимось Невідомим, і все закінчилося трагічно. Є ситуації, в яких інтуїція важливіша за здоровий глузд. Преамбула до експедиції в Перу в романі Кідрука видається трохи задовгою, доки наприкінці не починаєш розуміти: насправді вони туди не дуже хотіли. Як і в експедиції Дятлова, один учасник, чех Ян, відмовився від походу, бо захворів.

У «Твердині» сюжет зав’язано на дуже популярній темі — високі технології у стародавніх народів, які навіть не мали власної писемності й не знали колеса. У наш час технології дорожчі за золото, бо саме вони дають реальну владу. Розробка нових чи вивчення старих технологій відбувається в умовах надзвичайної секретності, коли легко жертвують людським життям. Ось на таку територію й потрапляють студенти в цьому романі: українець Левко, росіянин Семен, американець Грем і японка Саторі. Опинившись у полоні, вони потрапляють усередину гігантської споруди, що обрисами нагадує мурашник, і кожен, хто живе в ньому, виконує певну роботу. Студенти можуть приєднатись до цієї мурашиної спільноти, ні, мусять, без права повернення назад. Така вже психологія людини: якщо їй кажуть, що ведуть на роботу, вона не буде пручатись, хоча її ведуть на смерть, проте, коли їй скажуть, що ведуть на смерть, вона знаходить у собі силу боротися. Подібну ситуацію описує Кідрук. Лише українець Левко розуміє, що живими їх не випустять із цього мурашника, бо історія його країни — це також суцільний обман і фальш. Або ти служиш тій незбагненній силі, що з глибини землі керує мурашником, або ти — мертвий.

Отак цілком несподівано письменник виходить за межі жанру і підводить нас до старої як світ, але все ще усвідомленої істини: що зовні, те всередині. Людина розкривається повністю лише в екстремальних обставинах, і не завжди це приємне видовище. Читаючи роман Кідрука, раптом починаєш розуміти, як мало вартують гроші у світі, де тільки про них і мова.

А про Паїтіті багато є в Інтернеті, хоча ніхто його досі не знайшов, окрім Макса Кідрука.

Галина Пагутяк

Він породив сонце, і місяць, і зорі. Дихнувши на камені, створив людство, проте після першого творіння вийшли безмозкі гіганти, що розчарували Його. Тоді Він знищив їх потопом і створив нових, кращих людей з менших каменів…

Легенда про Віракочу[1]

Британська експедицiя мовчить[2]

(перекл. з ісп.) Себастьян Цезар Гарсіа, кореспондент

Понад місяць британська наукова експедиція не озивається з джунглів регіону Мадре-де-Діос. Групу очолює відомий натураліст Пол Холбрук.

Експедиція вирушила вгору по Ріо-де-лас-П’єдрас уранці 11 лютого 2008 року. До останнього часу британець підтримував зв’язок із колегами, користуючись супутниковими телефонами. Починаючи з 5 червня Холбрук перестав відповідати на виклики. Із джерел, наближених до організаторів подорожі, стало відомо, що до кінця червня по GPS-маячках, вмонтованих в експедиційне обладнання, можна було простежити пересування групи, проте два тижні тому сигнали також урвалися. Відтоді про долю Холбрука нічого не відомо.

Сеньйор Холбрук вирушив у тропічний ліс по рудобородого тіті, рідкісного примата, існування якого досі не підтверджено. Старт експедиції був запланований на кінець 2007 року, але кілька разів переносився через відмову носіїв із племені мачігуенга[3] йти на північ Мадре-де-Діос. За їхніми словами, в тій місцевості живуть демони.

Місцеву владу в Пуерто-Мальдонадо не повідомляли про експедицію, і це, на думку експертів, може спровокувати скандал між офіційними представниками Перу та Британії.

Пол Холбрук — вчений-зоолог і мандрівник, автор сорока наукових праць і кількох популярних книг, серед яких світовий бестселер «Люди й пацюки», — під час своїх мандрів відкрив і описав понад сотню раніше невідомих видів. Народився 1965 р. в м. Бангор, князівство Уельс, Велика Британія. У 1981—1989 рр. працював у Джерсійському зоопарку (нині Парк дикої природи ім. Даррелла), заснованому всесвітньо відомим натуралістом і письменником Джеральдом Дарреллом (1925—1995).

Відомий тим, що 1997 р. на перуанському хребті Вілкабамба, неподалік руїн Мачу-Пікчу, спіймав невідомого науці шиншилового деревного щура (Cuscomys ashaninka), 2004-го під час дослідження гори Удзунґва в Танзанії відкрив новий вид слонячих землерийок, згодом названий сіролицими сенгу (Rhynchocyon udzungwensis). Також 2001-го Холбрук