Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Ти не бажаєш прогулятися? Освоїтись із новим транспортним засобом? Крім того, я хочу просто поговорити.

— Чому ви безперестану трощите граніт? — Після ранкової порції кокаїну росіянин почувався чудово. Біль відступив. — Нащо вам стільки каміння?

— Це і камінь, і не камінь водночас.

Вони спинились метрів за сто від Твердині, не заїжджаючи в джунглі. Х’юз-Коулман показав хлопцю, як повертати крісло. Хлопець і чоловік розвернулись обличчями до руїн.

— Тобто?

— Я видовбав перші зразки з мурів Твердині років вісім тому, бо вважав, що натрапив на унікальну сировину — невідомий матеріал з незвичайними властивостями. Каменоломень у сельві немає. Найближче місце, з якого теоретично можна видобути кам’яний блок такого розміру, — Джейсон показав рукою на перший ліпший камінь зі стіни нижнього рівня, — лежить у Андах за триста кілометрів звідси. Поглянь на них: дві, дві з половиною, три тисячі тонн! Це за межею раціональної інженерії. Хай якого захмарного розвитку сягне цивілізація, вона не може вправлятися з брилою, що важить, як… як… — чоловік затнувся, намагаючись добрати слушне порівняння, — як сто літаків. Це безглуздо! Не на цій планеті, і не з нашими фізичними законами. Я довго думав, і єдиний спосіб, який зміг собі уявити для будівництва подібних стін, полягав у тому, що мегаліти не висікали і не перетягували. Їх робили на місці. Будівничі Паїтіті виліплювали їх чи, якщо хочеш, виплавляли. Інакше кажучи, ці люди вміли робити суміш, яка, застигаючи, перетворювалась на камінь, я в це вірив і сподівався знайти секрет.

— Як бетон, — подумавши, вставив Сьома.

— Ага. Тільки це не бетон. Що більше зразків я діставав, то більше переконувався — мегаліти таки висікали.

— Але де?

— Метт Подольські, геолог, проаналізував склад і дійшов висновку, що не знає, звідки походять камені.

— То вони… звідти? — І вірячи й не вірячи самому собі, хлопець тицьнув пальцем у небо.

— Ні. Якби брили мали позаземне походження, Метт сказав би. Все, що прилітало до нас «звідти», має конкретні характеристики. Камені Паїтіті не є екстраординарними з точки зору геологічної будови, але вони по-своєму унікальні: до цього часу нічого подібного нам не траплялось ні на планеті, ні за її межами. Метт припускає, що порода, з якої вирубували мегаліти, походить з девонського періоду[181], тобто її вік нараховує чотириста мільйонів років, а тому гіпотетично такі пласти можуть залягати десь дуже глибоко під поверхнею Землі.

«Чотириста мільйонів років!» — Сьома тихо присвиснув.

— І ось, — правив далі Джейсон, — під час одного з експериментів над зразками ми виявили… ми… — сивочолий став затинатися і зазвучав, мов подерта плівка, — аналізуючи зразки, мої хіміки… зіткнулися з дечим… незвичайним… неймовірним… я б навіть сказав: фантастичним. З чимось, що абсолютно не вписувалось у сучасне бачення світобудови.

Росіянин зрозумів, що не дихає, лиш тоді, коли серце боляче смикнулось. Хапнувши повітря, він одним махом випалив:

— Що то було, Джейсоне?

Джейсон стрепенувся, неначе злякавшись, що наплескав зайвого, і заговорив звичним сухуватим тоном:

— Бачиш оту сіру глиняну формацію, схожу на видовжену купку слонячого лайна? — Конічна сіро-коричнева споруда, що витикалась із землі за три метри від Семенового візка, більше скидалась на печерний сталагміт, проте Сьома не став прискіпуватись до порівняння — місцями оповідач із Джейсона був нікудишній. — Це термітник.

Термітник здіймався серед кола чистої землі, сягаючи півтора метри у висоту. Трава не підбиралась ближче, ніж на крок, до його шкарубких попелястих боків.

Росіянин кивнув. Сивочолий продовжив:

— Великий, майже як людина зростом, ге? Він, певно, вдвічі старший за тебе, Семене. Термітник збудований з глини, піску, перетравленої целюлози, шматків деревини тощо. Все це скріплено слиною й випорожненнями термітів-робітників. Деякі бувають настільки міцні, що їх не зруйнувати, навіть увігнавшись на повній швидкості вантажівкою. Обивателю може здатися, що термітник порожній, але це не так. На відміну від мурах, терміти намагаються не контактувати з повітрям: вони вразливі до сонячного світла і їх кутикула[182] надто тонка, щоб утримувати вологу. Якщо термітам треба кудись дістатися, їм легше вирити тунель, ніж йти по відкритій місцевості. Зовні термітники виглядають мертвими, проте там, усередині, вирує життя. — Джейсон відійшов на кілька кроків і присів коло глиняного конуса. Дістав з кишені кулькову ручку, ввігнав її в термітник і став безжально розколупувати стіну. За хвилину на його долоні опинилось кілька розтертих шматків, серед яких копошилися білі робітники — крихітні істоти зі схожою на перлину сферичною голівкою без очей і тендітними, майже прозорими лапками. Джейсон показав вміст долоні Семену. — Бачиш?

Між тим навколо утвореної пробоїни завирувала робота. Назовні вилізло півсотні солдат. У них було подібне до робітників тіло (не довше за десять міліметрів), але значно більша голова, увінчана гіпертрофованими щелепами. Солдати вишикувались фалангою, налаштовані відбити напад будь-якого ворога, поки робітники спішно залатуватимуть дірку. Ворога, звісно, не було, та солдати й без того були приречені: після поновлення стіни воїни не зможуть повернутись у термітник і загинуть на сонці.

— Тобі відомо його справжнє призначення?

— Кого? Термітника?

— Так.

Сьома заперечно похитав головою. Сивочолий струснув термітів з долоні.

— Терміти не живуть у термітниках. Насправді, крім робітників і солдат, ти нікого не знайдеш у цьому конусі. Запаси їжі, личинки, королева колонії, інші репродуктивні особини — вони всі не тут.

— А де?

Х’юз-Коулман опустив вказівний палець:

— Під землею. Термітник — це надбудова, яка захищає підземне гніздо. Він оберігає гніздо від тварин, що можуть ненароком наступити й провалитись або ж навмисно підкопати колонію.

Відверто кажучи, Сьомі було начхати на термітів. Він ледь не божеволів через інше — Джейсон не розповів, що дивного було в зразках із мегалітів.

— Джейсоне, скажіть, що було в тих каменях!

На диво, сивочолий не примусив себе впрошувати.

— Деякі уламки стіни змінювали вагу.

— Що? — зморщив лоба хлопець. — Як це? Вони ставали невагомими? Маса не може змінюватись.

— Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це виглядало спочатку. Ми вимріювали вагу зразків на електронному пристрої, коли виявили, що вага одних і тих же уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили: щось негаразд з вагівницею і замінили її. Та вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Приміром, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці сімсот шістдесят грамів породи, а носій-мачігуенга ледве