Твердиня - Максим Іванович Кідрук
Джейсон простягнув руку і забрав чорний камінець у Семена. Ядро лишалось у руках у хлопця.
— Чотири роки тому в Чорній кімнаті знайшли діру. — Зненацька він стишив голос, немов остерігався, що Твердиня підслухає і не дасть поділитись своїми таємницями; хлопцю довелось витягувати шию, щоб чути. — Каменярі сколювали породу з долівки і натрапили на отвір діаметром 11,6 см, що вів углиб. Хоча правильніше буде сказати, що вів нагору, бо він йшов знизу, з надр Твердині. Та циліндрична порожнина починалась (чи то пак обривалась) у глухій каменюці на відстані сорок шість сантиметрів від долівки Чорної кімнати. Складалося враження, наче хтось бурив свердловину з-під землі — знизу наверх, пробиваючись на поверхню, — а тоді раптово покинув роботу, зупинившися за сорок шість сантиметрів від цілі.
Говорячи, Х’юз-Коулман дивився вбік. Здавалося, він не помічав Семена і розмовляв сам із собою.
— Перший раз, коли мені її показали, я не надав дірці ніякого значення. Вирішив, що то технологічний отвір, який проробили, запихаючи особливо великий мегаліт у фундамент Паїтіті. Наступного дня я посвітив у неї ліхтариком. Потім кинув п’ятицентову монету і… не почув нічого. Мій «нікель»[185] летів настільки довго, що, коли досягнув дна, звуку від падіння не було чути. — У цьому місці Джейсон затих.
— І що ви зробили? — Сьома нетерпляче і безцеремонно смикнув чоловіка за штани.
— Наказав роздовбувати його. Порода не піддавалась, відбійні молотки перегрівались і горіли, свердла ламались, та попри все сантиметр за сантиметром ми розширювали отвір, вгризаючись у надра Паїтіті. Спаливши кількадесят тонн дизельного пального, ми видовбали колодязь глибиною тринадцять метрів, а отвір і далі йшов у глибину: строго вертикально, і з незмінним діаметром 11,6 см. В певний момент я припинив усі роботи. Чорна кімната лежала найглибше серед усіх, що розкопали, і я втямив, що під нею не мегаліт, а суцільний пласт, на якому спочиває вся Твердиня. Каменярі повернулись до стін, які піддавались легше, проте та чортова діра залізла мені в голову і не давала спокою. Мені стало цікаво: наскільки вона глибока? І куди (а точніше — звідки) веде? Я опустив у неї линву і дна не дістав. Взяв довшу — метрів на сто — результат той самий. Тоді зв’язав докупи всі мотузки, що мав на той час, причепив тягар на один кінець і став спускати в отвір. Я витратив усю довжину — більш ніж триста метрів, — але тягарець і далі теліпався підвішений.
Семен слухав, не перебиваючи, і відчував, як у животі спурхують метелики.
— Тоді я замовив у Лімі сталевий трос діаметром чверть дюйма[186] і найбільшою довжиною, яку тільки могли забезпечити на заводі-виробнику. Бухту доставляли на «Мі-8»; «Colibri» не міг її підняти. Дерев’яну котушку насилу заштовхали в Чорну кімнату. Потому зафіксували вільний кінець і стали розкручувати трос.
— Вистачило?
Джейсон скрипнув зубами, але спробував посміхнутись.
— Ні. Трос обірвався.
— Тобто? Його щось обрізало там, у глибині?
— Він обірвався під власною вагою.
Сьома несподівано втямив, що його щелепа відвисає, геть як у ляльки-маріонетки, що випала з рук ляльковода, але він не може нічого зробити, щоб це припинити.
— Скільки ж ви…
— Трос був хороший, міцний і відносно легкий — погонний метр важив 162,4 грама. Загалом той пучок дротів був номінально розрахований утримувати три тонни і двадцять кілограмів.
Хлопець зробив спробу підрахувати, скільки метрів було в сталевому канаті, якщо він розірвався під власною вагою, але жахнувся після першого ж наближення.
— Наскільки ви його опустили? — він таки озвучив до кінця своє питання.
— Трохи більше за номінал — у дірці теліпалося три тисячі п’ятдесят кілограмів.
— Срань Господня. — Семен обома руками схопився за голову.
— От і я так сказав, коли трос дзизнув і шугонув униз. На той час ми спустили в діру 18780 метрів. Дна не було.
Дев’ятнадцять кілометрів! Це глибше за найглибшу свердловину, пробурену на Землі. Навіть якщо свердлити з дна Маріанської впадини.
Х’юз-Коулман вчепився за ручки інвалідного візка і розвернув Сьому обличчям до входу на північній стіні Твердині.
— От я й думаю, Семене, що вся ця триклята конструкція — всього лише термітник. Грандіозний, прекрасний, досконалий з інженерної точки зору, але загалом — непотрібний. Термітник, який звели з єдиною метою: захищати те, що лежить під ним…
CLXVII
23 серпня 2012 року, 07:52 (UTC – 5) Паїтіті
Левко прокинувся і здригнувся. Сьома лежав на боку, незграбно витягнувши зламану ногу, і свердлував його поглядом. Очі пломенилися сріблом. Біля матраца стояла ввімкнена електрична лампа — єдине джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.
— Чого вилупився? — прохрипів українець. Горлянка була сухою після сну.
— Доброго ранку, — рівним голосом привітався Семен.
— Добрий… — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?
«Очі… Що, в біса, з його очима?!»
Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій глибині, повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.
— Так. Годину тому.
Лео не стримався і покосився на «iChair», який стояв біля Семенового матраца. Потім встав, потягнувся і почав натягувати джинси й футболку.
— Я вмиватися.
— Ти кудись виходив уночі? — раптово поцікавився Семен.
— Ні, — без заминки відповів українець. — Чого питаєш?
— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.
Українець сконфужено знизав плечима:
— Гаразд.
Вийшовши на терасу, Левко потягнувся. По тому пройшовся долонями по переднім кишеням і раптом виявив, що вони порожні. Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями всередину. Ні, не помилився — кишені пусті.
— Де ж вона?.. — пробурмотів хлопець.
Він промацав пальцями задні кишені — там також нічого не було.
Обдивився довкола себе, але не знайшов того, що шукав.
Нашвидку почистивши зуби і розтершись вогким рушником, Левко спустився назад у «нору». Сьома збирався йти (чи то пак їхати) на сніданок.
— Ти не бачив мою флешку? — спитав українець.
— Яку?
— Ну, мою звичайну флешку. Чорна така, розсувна, у вигляді запальнички «Kingston» на 4 гігабайти.
— Ні, не бачив, — буркнув Семен, ввімкнув електродвигуни і подався нагору.
Левко передивився свої речі. Згодом, скориставшися тим, що у «норі» нікого не було, зазирнув у наплічники Ґрема