Коли ти прийшов, я подорослішала - Анастасія Бойд

Все так швидко відбувалося, що зовсім вийшло з-під контролю, і мені не вдалося впасти обережно.

– Нель! - Алес вмить спробував мене спіймати, але я все одно проїхалася голою дупою по сходах, і потім впала на коліна біля ліфта. 

Тепер боляче ще й фізично. Сльози покотилися градом, і стримуватися далі не вийшло. Як же образливо і боляче. Не знаю, як житиму найближчим часом... Хочу заснути і проспати пару місяців, ні про що не думаючи и нічого не роблячи.

Я повільно усілася на нижній сходинці, та підтягнула коліна до живота, не припиняючи ридання.

– Боже мій... Як ти? - занепокоєно спитав Алес, намагаючись оглянути мої ноги. Крові не помітно, але я вся брудна, і боляче так, що вити хочеться. Синці точно з'являться, і все через цього вилупка Алеса.

– Все через тебе! - хрипко вигукнула я, штовхнувши Алеса ногою, яку він одразу ж схопив і обережно притягнув до себе. Я втомлено похитала головою, витерши сльози брудними руками. – Йди в дупу, лайнюк... 

– Хіба що в твою... - хмикнув він, винувато посміхнувшись. – Чому ти ніколи не казала, що знаєш польську? - цей факт ніби повністю обеззброїв Алеса, бо він знову став м'яким, і солодким, ніби знову хоче мене вкласти на лопатки. 

– Не знаходилося приводу.

– А тепер, нарешті, знайшовся. Ти вивчила тільки лихослів'я, чи якісь добрі слова також? - ніжно усміхнувся Алес, і поцілував мене в коліно, де було найбільш боляче. Я заплющила очі, і заплакала з новою силою. Чому він продовжує знущатися наді мною? Чому знову зваблює? Хочу штовхнути його сильніше, щоб не встигнув схопити мене, і відлетів подалі. – Не плач, будь ласка, крижинка... Все буде добре.

 – Замовкни... - роздратовано застогнала я. – Замовкни, Алес... Невже ти не розумієш, що зробив? - з ненавистю подивилася я на Алеса, якого наче злякали мої слова, або реакція. Невже він не очікував від мене люті за свій вчинок? – Ти мене знищив... Розчавив, як дохлу мишу... Краще б мене сьогодні відвез батько... Господи... Краще б він...

– Вибач, - його смуток здавався щирим, і він знову поцілував мене в коліна, наче прагнув щось виправити. 

– Про це навіть не мрій. Не вибачу. Ти тепер мій ворог номер один...

– Яке високе звання, - поблажливо закотив він очі. Для нього мої страждання якийсь жарт? – Нажаль, це не взаємно, люба.

– Йди на фіг, любий, - прошипіла я, відштовхнувши Алеса, насилу підвелася, ігноруючи його допомогу, і пішла на вихід.

– Я відвезу тебе додому, - знову крикнув він мені услід, і коли ми вийшли на вулицю, то одразу ж вимкнув сигналізацію в авто. 

Я сіла, бо просто хотіла потрапити додому без додаткових пригод. Немає сил шукати собі транспорт. Тим паче, що зараз я впевнена в собі – я не піддамся Алесу. Як би не кохала і не мріяла... Більше не піддамся.

– Поговоримо десь за тиждень? - несподівано спитав він, запаливши цигарку прямо за кермом.

– Чому за тиждень?

– Треба... Потрібен час. Не хочу бути імпульсивним. Я дорослий, все ж таки.

– Мені байдуже. 

– Хіба? Ти закохана в мене. Не бреши хоча б собі, що байдуже, - холодно сказав він.

– Вік – лише цифра в твоєму випадку, - втомлено посміхнулася я. Алес подивився на мене нерозуміючим поглядом. – Ти надто недолугий для дорослого.

– Це дуже в твоєму стилі прикривати почуття цькуванням. Але... Я розумію, що образив тебе, і вже вибачився. 

– Залиш це собі. Ти мене так виснажив, що я вже нічого не хочу – ні вибачень, ні розмов.

– Саме тому я кажу... Поговоримо за тиждень? - чіплявся він за мене.

– Просто відвези мене додому і не з'являйся. Батькові я нічого не скажу, але постарайся не приходити до нас, якщо не хочеш проблем.

– Я не впевнений, що... - Алес збирався заперечити, але зіштовхнувся з моїм злючим поглядом, і одразу ж замовк. – Як скажеш. Але я все одно напишу тобі за тиждень.

– Твоя справа. Я не відповідатиму.

– Твоя справа. Але я напишу. 

– Вже додаю тебе у чорний список.

– Напишу з іншого номера.

– Алес, прийди до тями, - обурилася я. – Ти принизив мене, виставив негідною твоєї особистості, і про що тепер хочеш розмовляти? Ти з глузду з'їхав?

– Маєш рацію, крижинка. З'їхав, бо не знаю... Щось трапилося, коли ти кричала... Щось змінилося... Мені соромно, що цей вечір пройшов саме так, - його очі бігали, наче в божевільного. Залізти б в цю прекрасну голову, і покопатися в його думках.

– Щось трапилося? Ти став моїм першим чоловіком. Моя м'якість викликала в тебе огиду, і ти відштовхнув мене, як сміття... А тепер... Боже... Зізнайся, тобі просто подобається, коли я неприступна? Коли огризаюся, коли мене треба підкорювати? Ти хочеш тільки ламати мене? Змушувати? Так? Ти бачиш мене дорослою, коли я така?

– Не знаю, Нель, не знаю... Скільки в тебе питань, трясця... Я хочу сформулювати, але нічого не виходить. 

– То йди до біса, не напружуйся... Я теж ніколи не мріяла, що моє перше кохання буде ось таким бабієм з комплексами. А ти до того ж навіть не закоханий...

Він мовчав у відповідь. Отже... В цьому Алес точно впевнений. Він мене не кохає. Добре, добре... Добре. Так навіть краще. Я стиснула губи, і відвернулася до вікна. Стало легше, тільки коли побачила знайомі будинки сусідів, і автівка зупинилася біля мого дому. Хоч би батько спав... Хоч би Алька не спала, бо я збожеволію, якщо мене ніхто не заспокоїть. Добре, що моя молодша сестра зараз в гостях у матері в Німеччині, і не побачить мене в такому стані. 

Я потягнулася відчиняти двері, але...

– Можеш зробити для мене дещо наостанок? - хрипко спитав Алес.

– Господи... Що ти ще хочеш від мене?

– Скажи ще щось польською. Хоча б лайливе... Що завгодно, - то справа ще й в цьому. Алеса завело моє знання його рідної мови. Збоченець.

– Їдь в Польщу. Там всюди польська, куди не плюнь. А я українка, - відмовила я, тримаючись за ручку дверцят. Та що заважає вийти і піти додому? Невгасаюче бажання бути поруч, якомога довше?