Коли ти прийшов, я подорослішала - Анастасія Бойд

Тиждень я пролежала наче хвора. Виснажена, слабка, без апетиту і емоцій. Сашко розривав телефон, але в мене не було на нього ані сил, ані совісті. Що з ним робити? Зрозуміло, що треба поставити крапку в будь-якому разі. Школа закінчилася і наші стосунки також. До того ж... Я зрадниця, але не хочу вибачатися або брехати, навіть не боюся розповісти йому про це, бо зовсім байдуже. 

Родина не турбувала мене зайвий раз – кликали їсти, і все. Чекали, поки дозволю їм полізти до мене ближче. А потім я все ж таки відповіла Сашкові, і запросила на зустріч. Не хочу кидати його по телефону. Батько був на роботі, Маргоша ще не повернулася від мами, Альбіна з Назаром пішли в гості до наших сусідів Наді і дядька Артура та їхньої малечі, тому я просто запросила Сашка до себе. Не хочу нікуди збиратися, чепуритися, йти... Поговоримо в саду біля дому, а потім піду назад до ліжка. 

– Я не вірю, що знову тебе бачу, - розгублено посміхнувся Сашко, щойно опинився поруч. Мені несподівано захотілося його обійняти. Після того, як я страждала майже на самоті, він здавався рідним і таким хорошим, порівняно з Алесом. Ні. Поки не зізнаюся в усьому не торкатимусь його, бо не хочу бути егоїстичним стервом.

– Впевнена, ти ще пошкодуєш про свої слова, - сумно усміхнулася я, але хлопець не так мене зрозумів.

– Кицька, пробач, - Сашко пригнічено на мить заплющив очі, а потім винувато подивився на мене. – Я ж не знав, що мене вирубить з однієї склянки... Так соромно. Ти маєш право сердитися. 

– Не в цьому справа.

– Я чогось не доганяю?

– Нам треба поговорити, - я надто тягнула час, що самій ставало від цього ще гірше.

– Я знаю. Чому ж я тут на твою думку? - трохи недолуго посміхнувся хлопець.

– Справа в тому, що я не ображена на тебе. Мала б... Але це все дрібниці, порівняно з іншим.

– Вже легше. Я думав ти мене ненавидиш! - щасливо розсміявся він. – Супер.

– Ти не дослухав, чи просто гальмуєш? - роздратовано цокнула я, але взяла себе в руки, бо не мала на нього визвірятися. Негідниця тут я, а не він.

– Оу... Соррі. То що там за гірша новина?

– Поки ти спав, я пішла з іншим, - раптом випалила я, і трохи полегшало.

– З... Іншим? - ентузіазм Сашка вчух, і він сумно опустив погляд. – Хріново... Але зрозуміти можна. Ти була в стані афекту. Я ж був того... У відключці, - виправдав він мене, і знову посміхнувся. Я похитала головою.

– На жаль, навряд чи це був афект. Я давно цього хотіла.

– Ще до нашого знайомства, чи що? - насупився він.

– Так, ще до мого повернення до школи. Це невзаємно, і більше ніколи не повториться, але я хочу щоб ти знав. 

– Пішла, то пішла... Але ж повернулася? - широко посміхаючись, Сашко казав якісь дурниці, ніби зовсім себе не поважає. Це трохи бісило. – Це супер. Ви гуляли разом? Або... Були поцілунки? - нервово усміхнувся Сашко, наче сам не вірив, що таке можливо. Невже думає, що я сповідаюся про якісь прогулянки? Який він ще малий і наївний.

– Саш... Було все, - хрипко відповіла я, змусивши хлопця зовсім засумувати. – Він мій перший чоловік. Це трохи більше за поцілунки. Саме тому... Нам краще поставити крапку, і попрощатися.

– Стривай... Через це? - витріщився Сашко, наче я сказала щось несподіване. 

– Цього замало? Що тебе дивує?

– Мабуть, твоя радикальність. Ти ж кажеш, що цього більше не буде, тобто, ти не підеш від мене до нього? - з надією в голосі спитав він, і до мого горла підступила болюча грудочка. Я зрадила свого хлопця, заради того, кому не потрібна. Навіть, якби хотіла піти до Алеса... Не змогла б, бо ніхто не кликав.

– Не піду, - майже пошепки відповіла я. 

– І що, літо проведеш, як одиначка без хлопця? - Сашко знову був веселий, як раніше. Він або відсталий, або... Також не кохає мене, як і Алес.

– Саш, ти не усвідомлюєш, що сталося? Я зрадила тобі.

– Усвідомлюю, але хіба ж ми не друзі в першу чергу? Ти потребуєш підтримки. Невзаємне кохання, і все таке інше... - він щиро намагався підбадьорити мене. – Я кажу дурню?

– Ти кажеш дивні речі, ніби зовсім себе не поважаєш, або тобі байдуже на мене, і на те, що я кохаю іншого.

– Ми не освідчувалися один одному в коханні. Ти не обіцяла, що я твій єдиний. Кілька поцілунків... Але ж в іншому ми наче друзі. Хіба ні?

– Ймовірно, що... Так, - я розгублено погодилася, не розуміючи, хто з нас дивніший – Сашко з його позитивною реакцією, або я з моєю серйозністю. Нехай кохання немає, але я що одна думала, що ми з ним пара?

– Тоді як? Залишимо все як є? - завзято пропонував хлопець. – Кєнти?

– І тебе нічого не бентежить?

– Не зовсім, але втратити тебе страшніше. Переживу, - натягнуто посміхнувся Сашко, і я запідозрила, що не все так просто з ним. – То як?

– Божевілля, але... Можливо, ти маєш рацію. То як... Погуляємо разом на днях? Раз на випускному не довелося, - знизала я плечима. Навіщо я погодилася на це? Ще й сама пропоную.

– Бомбічна ідея! Давай завтра? Десь... О другій? - спитав Сашко, і я кивнула, не міркуючи. – Тоді до зустрічі. Я зайду за тобою.

Він нерішуче обійняв мене, майже одразу відсторонився, і пішов. Я відчувала себе мразотою, яка використовує бідолашного хлопця, але тішило те, що, можливо, Сашко мене насправді не кохає, раз так легко відреагував на зраду і запропонував бути друзями. Ми дійсно більше друзі, ніж закохані... Сподіваюся, що це не брехня, і Сашко був щирим зі мною. 

Повернувшись до своєї кімнати, я взяла телефон, і ледь його не впустила, побачивши повідомлення від Алеса. Що ще за приколи? 

"Завтра о першій чекатиму тебе на нашому місці. Будь ласка. В мене є важливі новини. Нічого не кажи батькові, якщо підеш до мене".

Щоб тебе... Я не маю навіть міркувати над цим запрошенням – відповідь НІ, тим паче, що майже в цей самий час в мене завтра зустріч з Сашком. Ні... Я не повинна цього робити. Я не повинна бажати цього... Але так цікаво, що ж він хоче мені сказати? Що за важливі новини? Може попросити Алеса написати про все в повідомленні? Навряд... Він навмисно нічого не напише, щоб змусити мене прибігти. Дідько... Навіть не знаю чому хочу піти до нього більше – щоб побачити, чи через свою цікавість?