Коли ти прийшов, я подорослішала - Анастасія Бойд

Алес (події цього розділу відбулися прямо перед подіями попереднього розділу. Після цієї розмови Роман поїхав розбиратися з Нелею)

– Я закохався, - легко і вільно вимовив я, бо зовсім був впевнений у почуттях. Звик до цього висновку. Все так. Я впевнений вже давно. Це гидко, неправильно, навіть протизаконно, але... Вже достатньо давно.

– Вперше таке від тебе чую, Алес, - усміхнувся Роман Ілліч, підписуючи папери, які я йому приніс. Наївний чолов'яга навіть не уявляє собі, про що йому доведеться зараз почути. – Вже можна радіти за тебе, чи це гра в одні ворота?

– Ні... Все взаємно. Принаймні, вона так вважає, - моя усмішка була гіркою, бо впевнений, що справжніх почуттів у Нельки немає. Вона маленька, і не розуміє, де зважене почуття, а де яскраве, але пусте тяжіння з тремтячими колінами. Це емоції. Щирі, бурхливі, дахозносні... Але лише емоції. Вона думає, що кохає. Вона не знає мене. Вона не знає про мене. Проте, ця істерика змусила сподіватися, що я помиляюсь хоча б частково, і Неля насправді дорожить мною.

– Це хоч не чергова вертихвістка? Не злодійка? - вкрадливо спитав Ілліч, нагадавши мені про минулий невдалий досвід. Я мимоволі посміхнувся. Скільки лайна я впускав у своє життя. 

– Ні, вона чудова, - в мене навіть голос затремтів. Згадуючи про неї, хвилююся, наче хлопак. – Але в нас нічого не вийде. Не хочу бруднити її життя своїми проблемами.

– Тобто? Ти добровільно відмовишся від взаємного кохання? Від можливості нормально жити? - бос засмучено подивився на мене, наче на рідного. Невже так переймається моєю долею? – Стабільно, з однією людиною... 

– Так, - твердо відповів я.

– Які дурниці... Хіба все досі настільки погано? Тобі погрожують? - спитав Роман Ілліч, і я повільно кивнув, бо так все і було. Нічого краще не стало. – Я не знав... Ця історія зовсім тебе зламала. 

– Якби ця історія була завершеною, а не переслідувала мене досі... Я не хочу ризикувати. Мені вистачило мами.

– Ти не можеш впевнено казати, що на твою маму був скоєний замах. Нещасний випадок, - наївний бос... Він просто не розуміє.

– Я не хочу сперечатися. 

– Твоя кохана знає про все це?

– Ні. Я не розповідав, - важко зітхнув я, і присів у крісло навпроти Романа ілліча. Стоячи можу не наважитися. – І ви... Теж... Не кажіть їй нічого.

– Не розумію, - він завмер, остаточно відсунувши від себе папери, і зчепив руки у замок. – Я знайомий з нею?

– Так, - одразу відповів я, і наважився подивитися у вічі босу. 

– Трясця... Тільки не кажи, що це Альбіна, бо я збожеволію від такого підступу, - бос нервово усміхнувся, наче сказав це жартома, але вочевидь дійсно боявся такого розвитку подій. Я напружено дивився на нього і мовчав. – Це ж... Не вона?

– Я закоханий у вашу доньку. Я кохаю Неллі, і... Ми були разом.

Вимовив. Впорався. Все навколо ніби завмерло. Мовчання в кабінеті боса тривало надто довго. Курва! Дарма я вважав, що добродій Роман Ілліч з радістю сприйме мою сповідь щодо його доньки, і тепер, мабуть, шлях лише один – на вихід з пригрітого місця. Або в поліцію, якщо Роман Ілліч подумає, що все сталося без згоди Нелі.

– Як ти... - нарешті відкрив рот Роман Ілліч, але одразу ж замовк, ніби спіткнувся. – Вона ж дитина зовсім... Чим ти думав?

– Роман Ілліч... За паспортом і виглядом вона вже не дитина, хоча в іншому... Можливо, відносно так. Не зовсім все усвідомлює.

– Не заговорюй мені зуби! - бос стукнув кулаком по столу, гаркнувши на мене. – Тобі дівок інших мало? Іграшки закінчилися?

– Я не сприймаю Нелю, як іграшку, - огризнувся я, хоча, ймовірно, виглядав жалюгідно, наче хлопчик, якого спіймали на крадіжці чужих яблук.

– Тоді чому вона вила всю ніч після вашої гулянки? Чому страждала через невзаємність, якщо ти не грався з нею, а поводився шляхетно, лицар ти клятий? 

– Тому що я їй сказав про невзаємність. Тому що треба, щоб вона так вважала і не сподівалася на мене, - вперто стверджував я, вимагаючи розуміння, але його і близько не було.

– Ти просто нею скористався! Можеш не вигадувати гарні виправдання, - бос так розлютився, ніби ніколи не ставився до мене добре. – Злякався, що Нелька поскаржилася, і вирішив мені мед у вуха налити?

– Це не так! Я на вашу думку зовсім покидьок якийсь? Ви самі знаєте, яке лайно зі мною відбувається, і це ніяк не може стати для когось щастям. Тим паче, для вашої дочки.

– Лежача мати і зниклий батько – це не виправдання твоїм вчинкам, - прошипів він.

– О, Боже... Ми ніби і не розмовляли з вами до цього, - він що вже забув про погрози та інші деталі моєї Санта-Барбари? Сліпа батьківська любов. – Не бачу сенсу щось доводити.

– Якби ти кохав Нелю, то вигадав би щось таке, що не змушує битися в істериці, а потім тиждень стрвждати, не вилазячи з кімнати. Але ти, як завжди... Все через дупу, - було боляче бачити розчарування в очах начальника, який завжди ставився до мене схвально.

– Перепрошую, що моє кохання не дотягує до ваших високих стандартів, - цокнув я, відводячи погляд у вікно.

– То це через кохання ти так насмердів їй в душу? - втомлено спитав Роман Ілліч. – Я тільки можу сказати: не смій більше ніколи підходити до моєї доньки. Я не витримаю, якщо ще раз побачу її в подібному стані. Мені здавалося, що її просто не стане. Це дуже боляче і неприпустимо.

– Ви не розумієте, наскільки все кепсько. Якби знали... Похвалили б, що не захотів псувати їй життя, попри залежність і кохання.

– Я б похвалив, якби ти зовсім не торкався неї. А так... Навіть не уявляю, як ми будемо працювати далі разом. Додому до мене більше не приходь, а в іншому... Не уявляю, - напружено видихнув він, і я пішов у ва-банк.

– Не уявляйте. Я звільняюся. Якщо можна, без відпрацювання, щоб не мозолити вам очі, - кажучи це, я не розраховував, що хтось мене затримає. Я був щирим і рішучим. Іншого шляху немає.

– Що ж... Мабуть, так буде найкраще. Але не смій нікуди ховатися найближчим часом. Я допитаю Нельку, і не дай Боже, дізнаюся, що ти її примушував... - він запнувся, так і не продовживши свої погрози. Знаючи Нельку... Вона може розповісти що завгодно, тому варіант з моїм майбутнім у в'язниці, відкидати не варто.