Коли ти прийшов, я подорослішала - Анастасія Бойд

Як так? Чому він це зробив? Алесу зовсім начхати на те, що зі мною буде далі?

– Я тепер завагітнію? - панічно вчепившись в плечі Алеса, спитала я. Він сумно посміхнувся, і зліз з мене лягши поруч. Страшно було дивитися вниз. Цікаво, чи є кров? Чи не забруднився Алес?

– Ні, не переймайся цим, - така впевнена відповідь. Дивно.

– Але ж ти...

– Просто повір, що ні, - майже огризнувся Алес. – І не питай більше. Хіба я брехав тобі колись?

– Гадки не маю, - ледь не посміхнулася я, ймовірно, образивши Алеса своєю недовірою.

– Починається... Звісно ж не брехав. Спитай щось, щоб переконатися.

– Тобі сподобалося... Зі мною? - тремтячим голосом спитала я. – Чи було зовсім нудно?

– Сподобалося. Я не дарма думав про тебе у своєму ліжку. Тобі воно дуже личить.

Ліжко... Тільки ліжко. Він ніде більше мене не хоче бачити. Такий щасливий вечір, але чомусь хочеться плакати.

– Ти шкодуєш? - засмучено спитала я, бо його інтонація здавалася розчарованою, або пригніченою.

– І так, і ні. Я прагнув цього, все було дуже класно, але... Нічого гарного з цього не вийде.

– Ти так боїшся реакції мого батька? - метушливо спитала я, дуже показово боючись, що я просто його зараз втрачу. Знову. Але тепер буде набагато більше боляче.

– Не боюся. Мені соромно перед ним, але чого боятись? Я не зробив нічого, коли було не можна, коли було небезпечно, а зараз... Мене, скоріше, лякає твоя реакція.

Алес скинув напругу і зацікавленість, переспавши зі мною, що тепер ніби прагнув кудись втекти, або відсторонитися. Мені ставало все гірше. Я розуміла, що краще за все було б зараз піти, врятувавши хоч якусь гідність, але я так сподівалася, що несподівано все зміниться і він заговорить інакше.

– Мені було добре. Майже не боляче... Що тебе лякає? Яка реакція? - жалюгідно чіплялася я за найменший шанс.

– Мене лякає, що ти спитаєш... "А що далі, Алес?" - повільно вимовляв Алес, і я вже розуміла, що нічого не зміниться чудовим чином. – Або подумаєш про це. Ти вже намріяла собі прекрасне майбутнє зі мною в будиночку біля озера, з купою діточок і собакою?

– О, ні... Ні. Прекрасним воно точно не буде, - саркастично цокнула я, посміхаючись, але він був надто серйозним, і не дозволяв розрядити ситуацію.

– Його не буде зовсім. Ніякого майбутнього зі мною не буде зовсім. Ти маєш це розуміти.

В мене мозок скручувався в трубочку. Алес ніби взагалі не планує жити.

– Тобто... В мене не буде майбутнього з тобою, чи тебе зовсім не буде в майбутньому? - спитала я, відчувши себе дурепою.

– Боже... - роздратовано протягнув Алес, і припинив мене обіймати. – В нас з тобою не буде майбутнього. Разом.

Я, звісно, і не розраховувала на інше, але ж...

– Але навіщо це все? - ледь не заплакавши спитала я. Чи був сенс в цьому? Ні. – Ти так казав... Наспівував компліменти, ніби я тобі подобаюся.

– Я не скасовую цього, - Алес потягнувся до мого обличчя, і поклав долоню на щоку. – Ти вродлива. Дуже. Ти просто якийсь витвір мистецтва. Ідеальна, витончена, пропорційна, солодка, і смачна. Але якщо я захочу погратися в стосунки... Це буде не зі вчорашньою дитиною. Тим паче, з таким характером, - він казав це прямо мені у вічі, зовсім не соромлячись. Він не брехав. – Мені важко з тобою, бо ти ще надто маленька насправді. Між тобою трьохрічної давнини і тобою сьогодні, немає ніякої різниці. А ще ти дуже багато брешеш. Я не хочу бути татком. Не хочу виховувати тебе, опікати, перекроювати...

– І ти навіть... Не думаєш, що я здатна змінитися? - я скинула з себе його долоню, і присіла.

– Це твоє життя. Можливо, ти змінишся з часом... Заради мене не треба, бо тоді ти зовсім себе втратиш, і це виглядатиме жалюгідно. 

– Зрозуміло... Я не потрібна тобі. Але навіщо ти так наполегливо тягнув мене? - я не припиняла топити себе своїми ж питаннями.

– Бо егоїст... Так бажав твого тіла, що зовсім забув, яка ти, і що потрібно буде відповідати за свої вчинки.

– І яка ж я? Дурна і наївна? Така, яка думає, що секс має бути з почуттями, і розраховувала, що між нами вони є? - голос тремтів, і ставав хрипким, ніби я вже плачу. – Чи це зовсім не входить в світогляд дорослої людини?

– Нель, це не аксіома. З почуттями чи без... Все було чудово, але це нічого не змінює.

– Якби ти мене кохав... Так не казав би, - дорікати цим, знаючи, що все, ймовірно, так і є... Просто самогубство

– Мабуть. Я не знаю, як би я казав, якби кохав тебе, - твердо відповів Алес, наче вдарив мене під дих.

Він ніби душив мене, що, здавалося, я зараз задихнуся. Серце стискав пекучий біль. До горла підступила нав'язлива нудота. Мені треба на вулицю... Треба бігти, бо зараз збожеволію або знепритомнію. Я його ненавиджу. Тепер тільки так.

Я підхопилася з ліжка, і почала хутко одягатися, забувши забрати свою спідню білизну.

– Куди ти зібралася? - здивувався Алес, наче я вчинила нелогічно.

– Додому.

– І не дотерпиш до ранку?

Я проігнорувала це питання, бо більшого абсурду не чула в своєму житті. Алес вимакав мене в лайні, розчавивши серце вщент, а тепер намагається здаватися дбайливим. Він теж одягнувся, і пішов слідом, коли я поквапилася на вихід. 

– Хоча б відвезти тебе можна? 

– Ненавиджу... - пробурмотіла я, взуваючи туфлі.

– Що ти сказала? - спитав Алес, теж взувся, і ми вийшли з квартири. Я стрімко почала спускатися сходами, що він майже біг за мною. – Що ти сказала, Нелька?

– Ти чув! - гримнула я, не зупиняючись.

– Скажена дівка! Якби чув, то не перепитував би. Що ти сказала мені, крижинка? - кричав Алес на весь під'їзд.

– Можливо, ти просто не зрозумів, тому поясню більш зрозуміло, - зупинилася я, і розгорнулася на сходинці. – Nienawidzę cię. Spal się w piekle, śmieciu.* Так краще?

Очі Алеса поповзли на чоло від здивування. Я вчила польську мову з 15 років, як тільки познайомилася з ним, і мріяла, що колись перше, що скажу йому, це буде "Kocham cię"**, але вийшло повністю навпаки.