Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Тремтячими руками вона дістала із сумки телефон і набрала номер Олексія Рудика.

— Я тебе слухаю, Діано, — обізвався давній товариш її батька.

Почувши голос хрещеного, вона розридалась.

— Хрещений… хрещений… Боже… Денис… А-а…

Олексій перелякано заторохтів:

— Що сталося? Де ти?

Сліз майже не було, однак Діана не припиняла відчайдушно кумкати й кавкати і через те не могла витиснути із себе жодного слова.

— Діано, заспокойся! — серйозно проказав чоловік. — Опануй себе і розкажи, що сталося.

— ДЕНИС! — нарешті виплюнула вона. Люди, що проходили неподалік, озирались на неї, та Діані було байдуже.

— Хто такий Денис? — запитав Олексій Рудик. У ту мить він знаходився в кабінеті Реви; Захарович, почувши запитання, озвучене Рудиком, прискіпливо зиркнув на колишнього колегу, після чого знаками показав перемкнути телефон у режим гучного зв’язку. Знизавши плечима, Олексій погодився. Голос Діани заповнив усю кімнату.

— Програ… програміст, який їздив… зі мною… до Парижа, — хлипаючи, пояснила Діана. (Анатолій Рева спохмурнів.)

— І що з ним? — якомога більш м’яко поцікавився її хрещений батько.

— Його вбили! Хвилину тому його вбили на моїх очах! — Діана знову заголосила.

— Що?! — зойкнув чоловік. — Де ти зараз?

«Твою мать», — подумав Рева, відкидаючись на спинку крісла.

— На площі Перемоги, — тихцем скімлячи й затинаючись, розказувала Діана. — Він зателефонував мені і попросив зустрітись. Сказав, що хоче розповісти щось про розслідування паризької катастрофи. А потім машина… машина… — через шок вона не могла описати, що бачила, обличчя кривилось і морщилось від нестерпного болю в грудях, — великий чорний джип вискочив із тротуару і… і… і збив його… збив на моїх очах!!!

— Діано, заспокойся, — слова звучали фальшиво, але нічого іншого Рудик придумати не міг.

— Спочатку Радислав, тепер Денис! — закричала вона. — Хто далі?!

Діана раптом припинила плакати, сполохано, загнано озирнувшись. Її пересмикнуло від думки, що п’ять хвилин тому так само малодушно і приречено зиркав навкруги Денис Плюйко. Вона нікому не казала про зустріч із програмістом, а відтак, зрозуміло, що за ним стежили. Де гарантія, що інший убивця на цей момент не спостерігає за нею?

— Я ж просив тебе НЕ ВИСОВУВАТИСЬ! — від розпачу підвищив голос хрещений. — О, Боже, ти не уявляєш, у що встряла, — він глухо застогнав.

— Я не могла не піти, — хрипко, впівголосу відказала Діана, продовжуючи крутити головою навсібіч. Від страху підкошувались коліна. — Хрещений, я не хочу, не хочу вмирати! — запанікувала вона.

— Їдь до головного офісу «Аронова».

— Що?! — скрикнула жінка.

— Я тут з Анатолієм Захаровичем, з нами ти будеш у безпеці. Не здумай повертатись додому чи заходити до приміщення, де ти будеш одна!

— Я… — Діана вагалась, бо більше не могла тверезо оцінювати ситуацію.

— Ні з ким не розмовляй, бери таксі та приїжджай до офісу. За годину почнеться ще та катавасія, і я хочу бачити тебе поряд. Я не пробачу собі, якщо з тобою щось станеться, а сьогодні, я так відчуваю, все може бути. Діано, ти чуєш мене? — він нервував.

— Добре, я зараз приїду.

— Ми тебе чекаємо, — полегшено видихнув Олексій Рудик. — Не затримуйся.

Обірвавши розмову і поклавши телефон на стіл перед собою, він стурбовано глипнув на Реву:

— Бляха, що робиться. Ніколи не думав, що доживу до такого… — а потім похитав головою і несміливо запитав: — Думаєш, це він?

— Зараз дізнаємось, — Анатолій Захарович Рева, сірий, наче степова земля наприкінці посушливого літа, зняв із тримача трубку внутрішнього телефону і рішуче наказав секретарці: — Григорія Авер’янова до мене… Не просто терміново, БІГОМ!

68

Карий ракетою промчав через Бессарабську площу, далі — бульваром Лесі Українки, проминув Черепанову Гору і, завернувши в провулок Щорса, запетляв у дворах висотних будинків. За п’ять хвилин він загнав «Range Rover» у гараж до полковника Бичанського, свого колишнього шефа, знаючи, що в гаражі начальника київського «Беркута» розбитий автомобіль точно ніхто не шукатиме. Всередині він начепив на авто номери і ретельно вимив миючими засобами погнутий бампер, решітку радіатора і подряпаний капот. Це була його найшвидша операція. І, мабуть, найлегші гроші.

Джип «Range Rover» лишатиметься в гаражі Андрія Бичанського на прізвисько Мирон місяців п’ять-шість, поки не вляжеться галас, здійнятий зухвалим убивством Дениса. Після цього Карий спокійно відремонтує джип у приватній майстерні далеко за межами Київської області.

Виливши воду і накривши позашляховик непрозорим брезентом, Карий замкнув гараж і, кваплячись, закрокував у напрямку станції метро «Печерська», де залишив друге своє авто — п’ятирічний седан «Volkswagen Passat».

Дорогою він зателефонував Мирону.

— Карий, здоров! — хрипло привітався Бичанський.

— Бажаю здоров’я, товаришу полковник! — насмішкувато привітався Карий.

Мирон розсміявся і запитав:

— Усе добре?

— Машина на місці, все о’кей. Мені треба двоє хлопців, які хочуть заробити і вміють тримати язик за зубами. Для нової справи, — убивця розумів, що сам не впорається, треба мінімум троє: двоє триматимуть малюків, третій керуватиме машиною.

— Спритний ти. Поклич Турка і Гамі.

— Турок сьогодні зайнятий, а бійці потрібні просто зараз.

— Чорнуха? — невдоволеним голосом запитав Мирон.

— Ні. Нічого серйозного. Кілька днів потримати двох малолітків на дачі під Києвом. Плачу щедро, хлопці ображеними не залишаться.

— На коли треба?

Карий дістав із кишені роздруковану фотографію Діани та її синів, розгорнув і глянув на зворотний бік. Там від руки було написано дві адреси: перша — дитсадок № 249, бул. Ромена Роллана, 3а; друга — вул. Якуба Коласа, 6, кв. 39.

— Скажи, хай за півгодини підтягуються до парку «Юність» на проспекті 50-річчя жовтня.

— За півгодини? — пирхнув полковник. — Ну, ти даєш!

— Мироне, — тихо сказав Карий, — замовник прийшов від Гарагана.

— О’кей, о’кей, — відреагував Бичанський; невдоволення без залишку вивітрилось з голосу, — бійці вже їдуть. Я дам їм твій номер.

— Ага, хай наберуть, як будуть на місці.

69

22 лютого 2013, 13:13 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

— О, радий вас бачити, Олексію Михайловичу! — Авер’янов стримано посміхнувся, заходячи до кабінету. Врівноважений, увічливий і діловий —