Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Григорій не став зразу підніматись до свого кабінету на десятому поверсі, а вийшов на два поверхи нижче і зазирнув до комірчини, де в понеділок сиділа Діана Столяр. Він не знав, що робитиме, якщо дочка Родіона раптом опиниться на робочому місці, просто мусив переконатися, що її немає в офісі.

Дівчат у кабінеті не було, за столом біля вікна сидів, схилившись над клавіатурою, миршавий клаповухий хлопчина. Він підняв голову, потривожений скрипом дверей, а тоді, впізнавши першого віце-президента, по-військовому підскочив, виструнчився і привітався.

— Діани не було? — задля годиться поцікавився Авер’янов, налитими кров’ю очима озираючи тісне приміщення.

— Не було, — з готовністю доповів ботан, — увесь тиждень.

— Добре, — пробурчав Григорій Авер’янов і налаштувався йти, коли раптом помітив рамку з фотографією за спиною охлялого офісного роботяги.

— Це її стіл?

— Так, — кивнув головою хлопець.

Чоловік увалився до кабінету, підійшов до столу і повернув рамку до себе. На знімку під велетенською статуєю зубра, перед головною брамою Київського зоопарку, присівши навпочіпки, усміхалась Діана, з боків до неї тулились двійко малолітніх хлопчиків: старший зосереджено, примружившись, дивиться в об’єктив, а молодший усміхається так само, як мама.

Жодної миті не вагаючись, Авер’янов згріб фотографію зі столу і вийшов з комірчини. За хвилину, навіть не кивнувши на привітання секретарки, він зайшов до свого кабінету, роздягнувся і сів за робочий стіл. До того часу йому вдалося втихомирити емоції.

Він зиркнув на годинник — 10:57 — і вирішив, що поспішати не варто, час іще є. Потому взяв рамку і зблизька, водячи носом біля скла, ще раз роздивився фотографію. Зірвався з місця, відчинив сейф і перерахував пачки з доларами. Вистачить. А тоді — вперше за весь ранок — посміхнувся. Посмішка вийшла кривою і викличною.

— Я вам покажу, — процідив крізь розпухлі губи Григорій Авер’янов. — Вам мене не здолати, гівноїди. Найбільше, на що ви можете розраховувати, — це нічия.

Авер’янов прикрив очі і взявся згадувати. Спочатку — момент, коли привів Діану до Анатолія Реви перед вильотом до Парижа. Вона спізнилась на годину і виправдовувалась тим, що не мала куди подіти дітей.

(не могла раніше)

(ви так зненацька зателефонували, а в мене двоє дітей)

(мусила кудись їх подіти…)

Тоді Рева… Що тоді сказав Рева?

(ти що, мати-одиначка?.. нехай за дітьми нагляне чоловік)

(а бабусі з дідусями? — вони не допомагають)

Потому Авер’янов перенісся на чотири дні вперед і пригадав понеділкову розмову з Діаною у своєму кабінеті.

(…я більше не живу з чоловіком)

(…через це не встигла владнати деякі питання і з садочком…)

Він поцікавився, що за садочок, а вона відповіла… відповіла…

«Ну ж бо, давай, чорт забирай, пригадуй номер!» — Григорій учепився руками за стіл.

Діана відповіла…

(номер…)

(номер двісті…)

(…двісті дев’яносто…)

«Ні!»

(номер двісті сорок дев’ять!)

(249, він такий, ну, скромний)

(зате дуже близько до мого будинку…)

Наче справжній професійний шахіст, Авер’янов узявся перебирати варіанти. Діана не на роботі. Оскільки вона збирається на зустріч із програмістом, то це означає, що вдома її теж не буде. Отже, діти зараз або у дитсадку, або вона залишила їх у чоловіка. Після одруження Діана не змінювала прізвище, залишивши собі батькове, відповідно, він не знає, як звуть чоловіка Столяр. Поки що не знає.

Розплющивши очі, Авер’янов підвівся, підійшов до порога і розчахнув двері.

— Мені потрібне повне ім’я чоловіка нашої співробітниці Діани Родіонівни Столяр, а також адреса його теперішнього місця проживання. Негайно, — секретарка заметушилася. Для більшої переконливості Григорій додав: — За п’ять хвилин ви кладете мені на стіл листок із потрібною інформацією або заяву про звільнення за власним бажанням. Усе зрозуміло?

— Так, Григорію Макаровичу.

Він страшенно ризикував, але — що дивно — більше не відчував страху.

Зачинивши двері, він повернувся в крісло, взяв до рук рамку і з розмаху торохнув нею об край столу. Скло, розбившись, посипалось на килим. Викинувши решту скалок, Авер’янов витягнув фотографію і вклав її у сканер, що стояв на столі за монітором комп’ютера. Через хвилину він роздрукував на кольоровому принтері відскановану й трохи збільшену копію фотознімка.

Потім Григорій Авер’янов запустив базу даних з інформацією про співробітників ДП «Аронов», відшукав у ній Дениса Плюйка, після чого зберіг на робочий стіл і роздрукував — так само в кольорі — фотографію програміста.

Об 11:08 секретарка, постукавши, забігла до кабінету і, вправно вдаючи, що не бачить купи розбитого скла, поклала на стіл перед босом невеликий листок із виведеним акуратним почерком ім’ям Ковпачок Геннадій Борисович і адресою квартири на вулиці Якуба Коласа, Микільська Борщагівка, у якій був прописаний Гена.

Дочекавшись, поки секретарка повернеться до приймальні, Григорій Авер’янов дістав з кишені старезну «Nokia» і набрав номер Карого.

— Є робота, вкрай термінова… Скільки захочете, але зустрітися маємо просто зараз… Давайте за півгодини біля VIP-відділення «ПриватБанку» на проспекті Перемоги, відразу за КПІ, там є стоянка… Дякую, я вас чекатиму.

67

22 лютого 2013, 12:58 (UTC +2) Площа Перемоги, Київ

Розповнілі попелясті хмари сунули низько і так швидко, що від довгого споглядання починало паморочитись у голові. Зрідка в сірому покривалі, неначе усмішка на лиці дитини, виникав просвіт, крізь який визирало холодне сонце, встромляючи косий гострий промінь у багатоповерхівки на півночі міста. За винятком низин, де утворились калюжі, асфальт був сухим: дужий вітер висмоктував вологу з найменших щілин.

Діана тупцяла навпроти просторого ґанку універмагу «Україна» і розглядала вітрини, сподіваючись таким чином приглушити нетерпляче поколювання в усьому тілі. Серце глухо тарабанило, не заспокоюючись протягом усього часу, поки вона добиралась з Борщагівки до центру міста. За дві хвилини до першої вона не витримала, притупуючи — від нетерплячки, а не від холоду — ногами, повернулась до бульвару Шевченка і стала виглядати Дениса.

Діана виокремила в натовпі, що плив із бульвару, худорляву постать програміста, щойно він порівнявся із провулком Бєлінського, за кількасот метрів від площі Перемоги. На голові Дениса була шапка, але Діана безпомилково впізнала куртку, у якій хлопець літав до Парижа. Частими, куцими ковтками наповнюючи легені повітрям, намагаючись у такий спосіб угамувати збожеволіле серце, жінка рушила йому назустріч.

Проходячи повз готель «Либідь», Діана розминулась з високим плечистим чоловіком у легкій шкірянці, який крокував до припаркованого на тротуарі громіздкого чорного «Range Rover’а». Вона оглянула чоловіка неуважним поглядом,