Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Що це? — запитав Авер’янов. У голосі бринів справжній, непідробний переляк. — Що з ним таке, Олексію Михайловичу?

— Якщо це не інсульт, то щось дуже схоже, — тремтячими пальцями Рудик намацав пульс Анатолія Реви. Чоловік дихав важко, з аритмічним, деренчливим хрипінням. — Давно казав йому: сходи до лікаря. А він тільки підсміювався, впертий віслюк.

— Викликати швидку? — запропонував росіянин.

— Ні. Я завезу його сам, так швидше. Давай, бери його, допоможи знести до машини.

Узявши Анатолія Реву під руки, Авер’янов і Рудик дотягли його до ліфта, спустились на перший поверх і швидко вийшли на стоянку. Рева був при пам’яті, але повністю втратив зв’язок із реальністю. Поки чоловіки заштовхували заслиненого, наполовину паралізованого президента АНТК ім. Аронова на заднє сидіння машини, він обмочився.

— Зателефонуй і попередь, що ми їдемо, — хекаючи, наказав Олексій Рудик. — Хай приготують усе, що потрібно.

— Куди зателефонувати?

— У «Борис». Клініка «Борис». Заторів немає: я довезу його швидко, а там, — старий авіатор кивнув на заднє сидіння, — Захаровичу буде найкраще.

Мотор заревів, Рудик відтиснув стоянкове гальмо. Авер’янов налаштувався відступити від автомобіля, коли несподівано Олексій згадав, що до офісу АНТК їде його похресниця. Він подумки недоладно вилаявся і похолов від думки, що хрещениця опиниться сам на сам з Авер’яновим.

— Діана! — викрикнув він, тримаючи ногу на педалі гальма і нахиляючи голову, щоб бачити вираз обличчя Григорія.

— Що Діана? — попервах не зрозумів Авер’янов.

— Діана незабаром приїде сюди. Вона налякана після смерті Дениса, — «…і вона думає, що ти — вбивця». Останнє Олексій Рудик уголос не проказав, однак Авер’янов зрозумів його без слів.

— Олексію Михайловичу, — повертаючись у роль, яку так чудово зіграв у кабінеті Реви, поблажливо посміхнувся Григорій, — я не янгол і не праведник, але не треба робити з мене монстра, — він обвів рукою навкруги. — Ми в головному офісі ДП «Аронов», де всі знають мене, де всі знають Діану, де купа охорони. Про що ви взагалі думаєте? — зовні він лишався спокійним, але його нутро плавилося від тисячоградусного вогню.

Рудик присоромлено відвів очі. Авер’янов постукав долонею по даху машини, мовляв, рушайте:

— Я поговорю з Діаною і спробую її заспокоїти. Ви краще потурбуйтесь про те, щоб Захаровича прийняли як годиться. Впораєтесь у «Борисі», зателефонуєте Діані і переконаєтесь, що в неї все гаразд, — перший віце-президент зобразив ображену міну. — Якщо раптом вона не відповідатиме, тоді… я не знаю… — він підняв плечі до вух, — викликайте спецпідрозділ «Альфа», російський ОМОН чи американських рейнджерів — хто вам більше до душі, — хай мене заарештовують. Я буду на своєму робочому місці.

Залишаючи територію серійного заводу «Авіант», Олексій Рудик несподівано збагнув, що не зможе зв’язатися з Діаною, оскільки забув свій мобільний телефон на столі в кабінеті Анатолія Реви.

70

22 лютого 2013, 13:47 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

Діана забула перепустку вдома, через що їй довелося чекати на прохідній «Авіанта», поки охоронець дізнається, чи можна її впускати. Зрештою сторож дотелефонувався куди слід і оформив Діані тимчасову перепустку.

У таксі, дорогою до заводу, вона змогла опанувати себе настільки, наскільки це було можливо за нинішніх обставин. Принаймні Діану більше не стрясало від неконтрольованих ридань.

Вона швидко піднялась на найвищий поверх головного офісу і зайшла до приймальні Анатолія Реви.

— Можна? — запитала в секретарки, не помічаючи або не надаючи значення незвичній блідості її обличчя.

Та кивнула, не підіймаючи голови від комп’ютера:

— Вас чекають.

Діана постукала, зайшла до просторого кабінету, зачинила за собою двері і лише тоді побачила Григорія Авер’янова, який розсівся в кріслі Реви. Вона не стрималась і приглушено скрикнула. Авер’янов стискав у правій долоні масивну невисоку склянку із товстим денцем, на третину заповнену віскі, вказівний палець лівої підніс до вогких повних губів.

— Тс-с-с… — а тоді поманив Діану до себе.

Жінка розуміла, що їй потрібно тікати або хоча б покликати когось на допомогу, але не поворухнулась і не зронила ні слова. Паралізована в’язким поглядом Авер’янова, вона, наче кролик до пащі удава, маленькими кроками наблизилась до стола переговорів. Вона не вірила, що все це відбувається з нею.

— Ближче, підходь ближче, не бійся, — по-котячому хурчав Григорій Авер’янов, — я не буду кричати на весь офіс, Діано.

— Що ви тут робите? — впершись правим стегном у стіл, затинаючись, запитала Діана.

— Присядь. Нам треба дещо обговорити.

Вона стояла на місці.

— Де Анатолій Захарович? Де мій хрещений?

— Анатолію Захаровичу стало погано, і півгодини тому Олексій Михайлович повіз його до лікарні.

Діана здригнулась, відчуваючи, як колючі, немов бульбашки, вуглекислоти в газованій воді, схлипи зароджуються в животі і рвуться стравоходом нагору.

— Ви… ви… ви і його уб… убили?

Авер’янов зробив характерний жест вільною долонею — наче струшував огидний слиз з кінчиків пальців:

— Боже, Діано, ти про що? В Анатолія Реви був напад, інфаркт чи інсульт, щось таке.

— Це ваших рук справа! — посміливішала жінка, на очах якої виступили сльози.

— Я не хочу це слухати, — натягнувши на вуста самовпевнену посмішку, сказав росіянин.

— Я знаю, що ви вбили Радислава Ротка!

Вуста відкрились ширше, показавши жовті зуби:

— Протягом минулих дванадцяти місяців я не виїжджав до Франції.

Діана побагровіла, розлютившись, що Авер’янов так легко відбив її випад.

— Не чіпляйтесь до слів! — відчайдушно вигукнула вона. — Ви знаєте, про що йдеться: пілота вбили за вашим наказом. І Дениса також!

«І що тепер? — подумала вона. — Він же не встане й не скаже: ну, о’кей, веди мене до прокуратури…»

Григорій зімітував глибоку печаль і з нарочитим спокоєм проказав:

— Діано, я порадив би тобі звернутись до психіатра, але оскільки ти мене, певна річ, не послухаєш, можу скерувати тебе до міліції. Завітай до найближчого відділку і виклади свої підозри. Послухай, що тобі скажуть. Сподіваюсь, представникам правоохоронних органів удасться тебе напоумити.

— Саме це я хочу зробити, — аж занадто запекло вигукнула Діана. — Я звернусь до міліції. Я їхала сюди, щоб примусити Анатолія Захаровича оприлюднити інформацію про неполадки в літаку «ААРОН 44».

Авер’янов із сумом подивився на молоду жінку із пополотнілим від страху й напруження обличчям і