Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

Діана кавкнула, що Гена розцінив як згоду.

Почувши голос Данила, Діана нарешті припинила плакати.

— Поясниш, що сталося? — запитав чоловік, забравши телефон у малюка.

— Довго розказувати. Пізніше. Коли прийду додому.

— Ну, хай що там трапилося, знай: я завжди підтримаю тебе.

Останньої фрази Діана не почула, її думки сконцентрувалися на старшому синові.

— А Артем?

— З одинадцятої години в дитсадку, мій батько завів його перед роботою, — як ми й домовлялися, — випереджаючи Діанине запитання, Гена доказав: — Один інгалятор у нього з собою, другий я віддав батьку, щоб він передав виховательці.

— Збирай Даню і йди до садочка по Артема.

— Я думав, що ти його забереш, — невпевнено проказав Геннадій.

— Я стрибаю в таксі і їду до садочка. Візьми із собою Даньку, забери Артема і чекайте мене там. Їх треба відвести… — у голові зринули слова Авер’янова «я прослуховую всі твої телефони, Діано», — …у безпечне місце.

— Яке безпечне місце? — Гені почало здаватися, що його дружина п’яна. Чи, може, навіть гірше — збожеволіла після кількох бурхливих днів на роботі.

— Не можу говорити по телефону, — зашепотіла вона, — просто зроби, що я прошу.

— У Дані шмарклі. Думаєш, його варто тягти в таку погоду на вулицю? Якщо ти їдеш на таксі, може, я краще почекаю тебе вдома?

— Гено! — благально обізвалась Діана. — Ти швидше дійдеш до садочка, ніж я до нього доїду.

— Невже це так важливо? Та поясни нарешті, що відбувається!

— ГЕНО, БУДЬ ЛАСКА! — закричала вона. — Потрібно якнайшвидше сховати дітей у надійному місці.

Остання фраза насторожила Геннадія. Він припинив розпитування і погодився:

— Добре. Ми вже вдягаємося. Зустрічаємось біля дитсадка.

72

22 лютого 2013, 14:35 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Даня плакав увесь час, доки Гена запаковував його в комбінезон, а потім у товсту зимову курточку, продовжував хникати на вулиці, не розуміючи, чому його відірвали від такого захопливого процесу розбирання дідової залізниці та примусили пертися на холод. Геннадій, стурбований останніми словами і сльозами в голосі Діани, не дуже його заспокоював.

Винісши з під’їзду, Гена поставив сина на землю. Даня тут-таки присів навпочіпки, показуючи, що не має наміру нікуди йти.

— Підеш пішки? — помалу заводячись, запитав чоловік.

Малий тільки сердито пирхнув у відповідь.

— Я не мама, я з тобою панькатись не буду, — тихо промовив Гена і підняв Даню на руки.

Данило ввімкнув сирену і став звиватись, наче в’юн, впираючись одночасно і руками, і ногами. Поки вони спустились уздовж довжелезного висотного будинку до вулиці Тулузи, Гена геть зіпрів.

— Припини! — прикрикнув він на сина. Але Даня не збирався заспокоюватись.

— Гена, а-а-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а-а! А-а-а-а-а!

Розуміючи, що хлопчак зараз зіпріє і може ще більше застудитися, Гена розсердився на Діану. «Що такого могло трапитись, щоб їй раптом закортіло кудись ховати малих?» Він перейшов вулицю і навпростець, дворами, заспішив до Діаниного будинку, неподалік якого знаходився дитячий садок № 249.

Відійшовши від вулиці Тулузи на півсотні метрів, Геннадій несподівано помітив, що слідом за ним ув’язався двометровий плечистий ґевал. Гена зауважив його, коли переходив дорогу, а після того, умисно двічі обертаючись, незмінно натикався на незнайомця за своєю спиною. Насторожувало те, що обидва рази здоровань дивився точно на Гену, не криючись і не ховаючись, а також те… що він швидкими темпами скорочував відстань.

— Що за фігня? — занепокоївся Гена.

— А-а-а-а-а!

— Ану цить! — шикнув він на Даню, і той, певно, відчувши щось у татковому голосі, затих, сторожко визираючи з глибокого капюшона.

На незнайомцеві були темно-жовті лижні штани, куртка до стегон з водонепроникного матеріалу синього кольору і низько напнута спортивна шапка. Через високо піднятий комір і шапку, що налазила на лоба, Гена не міг розгледіти лице переслідувача, хоча не сумнівався, що ґевал не зводить з них очей. Можливо, Гена не зауважив би здорованя так швидко, якби не його вражаючі габарити: під цупкою матерією куртки пружинили здоровенні біцепси, довгі руки і Т-подібний торс із осиною талією наштовхували на думку про професійного борця чи боксера. Такий зразу привертає увагу, особливо, коли поряд немає інших людей.

За будинком № 22 на вулиці Тулузи Гена різко повернув ліворуч і пришвидшив крок. Він діяв інстинктивно, хотів перевірити, чи здоров’як не відстане від них.

Ґевал не відставав.

Гена ще раз звернув наліво, вирішивши повернутись додому, зателефонувати дружині і розпитати, у яке лайно вона вляпалась. Швидко проминувши невеликий стадіон, він удруге перетнув вулицю Тулузи і потрапив до «Інтернаціонального» парку.

Обернувшись, Гена похолов: переслідувач наблизився на відстань тридцяти кроків, їх розділяла лише дорога. Одним ривком, не дуже напружуючись, здоровило міг перемахнути вулицю і наздогнати їх — Гена чомусь не сумнівався, що бігає той не згірше олімпійського спринтера.

— Бляха… — чоловік відчув, як по тілу розповзається глевкий страх, морозячи м’язи, спираючи дихання і сковуючи рухи. «Цього не може бути… посеред білого дня… це якийсь грьобаний сон!»

Даня тихенько захникав. Обличчя малого почервоніло, і Гена відсторонено відзначив, що занадто вкутав сина.

— Тихо-тихо, мій хороший, — зривисто зашепотів Геннадій, — усе буде добре. Скоро будемо вдома.

Данило затих, але з очей покотилися вервечки сліз. Він більше не вередував, а плакав по-справжньому.

Глянувши на сина, Гена зціпив зуби і, не озираючись, побіг. Коли він вибіг з парку, до будинку лишалося трохи більше трьохсот метрів, а переслідувач, важко гупаючи, дихав йому в спину. Навіть за нормальних умов у Гени не було б шансів, а з дворічним сином на руках і поготів. І попри все, він продовжував бігти, а Даня, злякано вилупивши маленькі оченята, беззвучно плакав.

Переслідувач хотів спіймати їх поблизу парку, оскільки далі, поміж багатоповерхівок, їх могли побачити люди, багато людей. Востаннє пришвидшившись, ґевал простягнув руку і схопив Гену за плече.

Важко дихаючи, штовхаючи переслідувача ліктем, Гена спробував вирватись, але не зміг. Рука без рукавиці міцно обтискала плечову кістку. Вони бігли, зійшовшись корпусами. Геннадій відчував, як переслідувач поступово навалюється на нього всією вагою, готуючись повалити на землю, коли зненацька Даня, немов черепашка із панцира, висунув маленьку голову з капюшона і вкусив ґевала за палець.

Укус вийшов неочікуваним і сильним. Від несподіванки амбал гарикнув і відсмикнув руку. Гена пірнув убік, вивільняючи тіло з-під тулуба переслідувача, і ґевал, втративши опору, послизнувся